Розділ 20

Минуло п’ять місяців…

Після розлучення Евеліна сховалася від світу у єдиної людини, що її не засуджувала, не дорікала і приймала будь-якою. Жінка поїхала в Харків. Там вона змогла знайти себе. Почати все з чистого аркушу. Вони з бабусею жили на одну пенсію і за гроші, які Еля заробляла тим, що вчила дітей грати на скрипці.

Евеліна  уже й забула про те, що в її серце увірвався Граф. Але кожного разу, заплющуючи очі, вона бачила один і той самий сон, де блукали його погляди. Лише уві сні вона могла знову бути разом із коханим. Іноді вона ловила себе на думці, що сумує за ним. Іноді з ненавистю згадувала.

Та її серце досі билося і вона жила теперішнім. Принаймні до того часу, поки у її життя знову не увірвалося минуле.

Одного ранку вона прокинулася від дзвінка телефону. Та не дуже хотіла приймати виклик, оскільки з цим абонентом вже не спілкувалася давно, але все ж наважилася відповісти.

- Доброго ранку, сестричко! - Евеліна почула бадьорий голос Алекса.

- Доброго. Щось сталося? - Відразу спитала Загоровська.

- Чому обов'язково має щось статися? Сестру почути хотів. - Пирхнув він.

- О восьмій ранку? Алексе, кажи прямо чого тобі треба. Ще кілька секунд, і я знову засну.

- Гаразд. За цих півроку ми ще жодного разу з тобою не розмовляли щиро і без твоїх уїдливих коментарів. Завтра у мами ювілей. Сподіваюсь, ти пам'ятаєш. Ми організовуємо їй сюрприз. Без тебе він буде не таким феєричним. Їй буде приємно, якщо ти приїдеш.

- Я привітаю її по телефону. Цього буде достатньо?

- Ел, не будь такою колючою. Вона і так достатньо пережила за цей рік. Зроби їй приємне. Де ти взагалі? Приїхати за тобою?

- Я далеко. Не обіцяю, що приїду. У мене багато справ.

- Подумай, Ел. Ми скучили за тобою, мила.

Вони попрощалися з Алексом. Дзвінки від рідних були частими після того, як вона покинула рідні стіни. Деякий час, вона активно ігнорувала їх, але коли змогла побороти себе, то іноді могла написати повідомлення мамі, що з нею усе добре. На дзвінки вона так і не відповідала.

Загоровська підвелася з ліжка, поглянула на себе дзеркало і всміхнулась своєму відображенню. До спальні зайшла бабуся. Її найбільша підтримка за останній час. Маргарита Ігорівна теж усміхнулася і підійшла ближче. Жінка накинула на внучку халат, який взяла із ліжка.

- Красуня моя. Як спалося, сонечко? -  Бабуся підійшла до Елі, погладивши її по голові, з ніжністю в голосі.  Її очі сяяли турботою, і на обличчі було тепло, немов сонце вранці, коли воно тільки-тільки піднімається над горизонтом. Еля посміхнулася, відчуваючи себе в безпеці та улюбленою в присутності бабусі.

- Дякую, спала чудово. Могла б і довше, але Алекс розбудив.

- Щось трапилось, крий Боже? – Бабуся миттєво занепокоїлася, її обличчя стало серйозним, а погляд – уважним.

- Завтра у мами ювілей. Але їхати не буду. - В її голосі була тонка нотка суму, наче вона намагалась знайти правильні слова, аби пояснити свою причину.

- Елю, квіточко. Тобі треба повертатися в столицю. Ти тут в'янеш. Це життя не для тебе, дорогенька. Тобі полегшає відразу після повернення, ось побачиш. Усім стане краще, якщо ти повернешся. На ці гроші, що у нас – ми не зможемо жити далі. Ти розумієш, що я маю на увазі. - Бабуся мовила тихо, але вперто, її голос був спокійним, але відчувалася в ньому турбота та рішучість.

- А якщо він теж там буде? - Злякалась реальності майбутньої події, що виникла у її голові, Еля. 

- Можливо, зрозуміє, що поспішив із висновками. Ці чоловіки емоційні бовдури, хоча в істеричності винуватять нас. А щоб тобі було легше і безпечніше, я поїду з тобою. Але нам потрібне житло. Жити під одним дахом із твоїм батьком я не зможу. - Бабуся знову подивилася на Елю, її погляд став м'якшим, а тон голосу — ще більш впевненим.

- І я теж, бабусю. Ні до батьків, ні до Артема я повернутися не зможу. Я постараюсь зараз знайти зараз квартиру, яку можна орендувати на деякий час. А потім щось вигадаємо.

Бабуся погладила Елю по плечу, її очі знову стали м'якшими, але в них була й тверда впевненість:

- Не переживай, квіточко. Все буде добре. Ми знайдемо місце, де ти будеш почуватися в безпеці і спокої. А потім ми вже подумаємо, як усе організувати, знайдемо вихід з будь-якої ситуації. Я завжди поруч, і разом ми все подолаємо. 

- Я зберу наші речі. І ввечері вирушимо в дорогу. Все буде добре, люба. Засиділись ми у чотирьох стінах. Ці зміни нам просто необхідні. - Бабуся вкотре обійняла внучку, і вони взялися пакувати валізи.

Евеліні посміхнулася удача. Вона змогла знайти двокімнатну квартиру недалеко від центру в затишному районі у старенькій багатоповерхівці за хорошу ціну. У піднесеному настрої дві жіночі постаті вирушили в дорогу.

Коли Евеліна покидала Київ, то надіялася, що не приїде сюди більше. Вона не хотіла дивитися у сторону минулого. Це місто, ніби кричало про нього.

Вони прибули до Києва, коли вже світало. Вулиці, ніби виписували свою історію, і згадували Евеліні її.  Таксі везло їх до нової квартири. Евеліна знала, що їй не забудуться моменти її життя, до якого вона ніколи не повернеться. Вона стала зовсім іншою.