Розділ 11

Був сонячний ранок. Еля почала ранок з того, що сподівалася на диво: щоб вчорашній день виявився сном. Але ні. У кутку стояли туфлі, на підлозі лежала сукня, а на туалетному столику стояла злощасна коробка з кольє. Незважаючи на все, що відбувалося вчора, вона почувала себе бадьорою, бо мала взятися за пошук роботи. Тож не чекаючи поки весь запал мине, Загоровська, прийняла теплу ванну, зробила кілька процедур краси і одягнула новий спортивний костюм. Вона мала виконати обіцянку, яка дала братові кілька днів тому. Еля мала почати нове, нормальне життя.

- Всім доброго ранку! - Привіталася вона, коли спустилася сходами на перший поверх.

Зоряна Степанівна і Артем обмінялися здивованими поглядами, проте відповіли одночасно.

- Бачу, пиріг зник, який я спекла вчора. Сподобався? - Спитала жінка і поклала перед господинею сніданок.

- Ще б пак! Я із таким задоволенням ним ласувала вночі після аукціону. Він неймовірний. Поділитеся рецептом? - Всміхнулася Еля і зробила ковток ранкової ароматної кави з корицею.

- Авжеж, дорогенька.

- Наступного разу спечемо разом? - Спитала Загоровська.

- Звісно, якщо ви бажаєте.

- Пропоную, в неділю. Сподіваюся, до того часу я знайду роботу.

- Роботу? Ви хочете працювати? - Здивувалася хатня робітниця.

- Так. Сімейний бюджет чоловік і дружина мають поповнювати разом. - Сказала Еля і краєм ока поглянула на чоловіка.

- Це не обов'язково. Але якщо бажаєш, то я не маю наміру з тобою через це сперечатися. - Відповів Граф.

- Ось і чудово. Ти не збираєшся на роботу? - Поцікавилася Евеліна і відрізала шматок сніданку.

- Ні. Сьогодні я працюю вдома.

- Добре. Тоді, зустрінемось уже на обіді.

День пройшов не так позитивно, як розпочався. Еля не розлучалася ні з телефоном, ні з ноутбуком. З кимось листувалася, розмовляла по відеозв'язку, заповнювала анкети, миттєво згадувала те, що вивчала в університеті. Але це не дало результату. Усі обіцяли зателефонувати до кінця дня, але так цього і не зробили. Під вечір в Евеліни почали здавати нерви.

- Все, годі. Ти ще не влаштувалася на роботу, а вже виснажила свою нервову систему. - До вітальні влетів Загоровський і вирвав з рук дружини ноутбук і присів поруч на дивані.

- Я здаюсь. Все марно. - Важко зітхнула та і обхопила руками коліна.

- Ел, тільки не псіхуй, але я виплатив зарплатню Зоряні Степанівні.

- Дякую. Я сама хотіла тебе про це просити. Але я поверну тобі все до копійки, як тільки знайду гроші. - Сказала твердо Евеліна.

- Добре. А зараз збирайся, ми їдемо.

- Що? Куди? Увечері? - Здивувалася вона.

- Твоєму мозку потрібен кисень. Відвезу тебе в одне місце.

- Інтригуєш. Я б хотіла протестувати, але пообіцяла погоджуватися на всі твої пропозиції. - Промовила Еля.

Артем очікував, що вони виїдуть лише за годину, але Еля здивувала своєю пунктуальністю. За двадцять хвилин пара вже була в дорозі до цілі.

- Куди ми їдемо? - Наважилася спитати Еля.

- Терпіння, дружино, терпіння. Скоро все побачиш.

Евеліні довелося змиритися із непередбачуваністю свого чоловіка. Тому решту дороги вони їхали мовчки. Сьогодні Артем сам був за кермом і навіть залишив охорону вдома. Тож Еля сподівалася, що цей вечір буде спокійним, на відміну від вчорашнього.

- Куди це ми приїхали? - Запитала жінка, коли вони вийшли з автомобіля.

Навколо було темно. Світило лише кілька ліхтарів. Вона змогла розгледіти лише крони дерев і поодинокі лавки. Не було ані душі. Суцільна тиша і спокій. Моторошно їй не було. Було лише незвично.

- Тут у цей час ніколи не буває людей. Тобі потрібна ця тиша.

- Дякую.

У сутінках Артем побачив як Евеліна всміхнулася. А вона помітила його порух губ, який теж нагадував посмішку.

- Я посиджу на лавці, поки ти відпочинеш.

Евеліна довго міряла кроками алею. Вона пройшла туди-сюди кілька разів. Їй хотілось вдихати це прохолодне повітря. Воно остудило її збудженні думки. Її душа заспокоїлась. Серце стишило ходу і вже не билося так сильно.

Милування зорями приносили колосальне задоволення її очам, що втомилися за весь день біля екрану.

- Востаннє я гуляла по нічному парку ще в студентські роки. Коли не хотіла повертатися додому. Щось “додому” прозвучало надто голосно. Я не хотіла повертатися до того будинку, що ми жили. Ми їх змінювали по кілька разіва на рік. Тоді я вирішила, що не можна ні до чого звикати. Кожна розлука болісна. - Заговорила Еля, коли зупинилася біля лавки, де сидів Артем.

- Це жахливо весь час тікати. Ми переховувалися лише раз. І це було нестерпно. – Пригадав Загоровський.

- Знаєш, я не люблю лізти комусь у душу і не є людиною, яка прагне про всіх все знати. Але ти ніколи не розповідав про свого батька. Твоя мама не хотіла про це говорити. Це якась сімейна таємниця? – Примружилась Еля.