Розділ 9

Наступного ранку Евеліна і Артем зустрілись на сніданку. Вони навіть розмовляли і обмінялися посмішками. Зоряна Степанівна зрозуміла, що розмова кілька днів тому пішла на користь і залишила пару на самоті. Але, коли сніданок підходив до завершення, вона повернулася.

-  Пробачте, що відволікаю. Ми з вами домовлялися про щотижневу оплату. Я б не стала нагадувати, але в мене виникли фінансові труднощі через те, що я довгий час не працювала.

-  Вам немає за що вибачатися. Я все владнаю і найближчим часом виплачу вам кошти.

-  Дякую за розуміння, пані Елю.

Апетит у Евеліни зник. Вона важко ковтнула останній шматок омлету і запила соком.

- Я можу заплатити, Ел. - Сказав Артем.

- Ні. Це не твої турботи. Я знайду гроші.

- Я хочу, щоб ти знала: ти можеш на мене покластися. - Артем непомітно навіть для себе самого накрив своєю сильною доленою руку дружини.

- Дякую. - Коротко відповіла вона і посміхнулася. - Я вирішу цю ситуацію. Ми ж домовилися, що хатню робітницю буду утримувати я. Мені потрібно трохи часу, щоб знайти роботу.

-  Сподіваюсь, що ця робота не змусить мене знову обмежити твою свободу. - Промовив Загоровський, підвівся з місця і одягнув жакет від костюму. - Буду пізно.

- Є ще дещо. - На кухню знову увійшла хатня робітниця з гарно упакованим згортком рослин. - Куди покласти цей букет? Уже весь будинок у квітах.

- Від кого? - Спитав замість дружини Артем.

- У записці вказане лише ім'я. Руслан.

Загоровський замовк і зі злим блиском в очах поглянув на Евеліну.

- Покладіть біля смітника. Йому там і місце. - Буркнув Загоровський і покинув кухню.

Евеліна і Зоряна Степанівна багатозначно всміхнулися одна одній.

- Покладіть у найкрасивішу вазу і на столі у вітальні. Нехай тішить мені око, а Артемові полоскоче нерви. - Усміхнулася Еля і теж пішла.

Евеліна вирішила відкласти пошуки роботи на вечір. Натомість швидко зібралася і поїхала в колонію до Стаса. Проте зустрічі так і не судилось статись. Загоровська ледь не оскаженіла від люті, коли почула від правоохоронців, що засуджений Шептицький відмовився від зустрічі і просив більше до нього не приходити.

Евеліні здалося, що їй в серце встромили гострий кинджал. Він був єдиною людиною, якій вона могла довіряти. Їхні зустрічі були для неї спасінням. Еля ловила його закохані, сумні погляди і відчувала себе потрібною.

Граф усе зруйнував. Стас дізнався про те, що вона відреклась від свого колишнього життя. Відмовилась від них. Вона порушила свою обіцянку: зберігати вірність і чекати. Одне її зізнання знищило все. Евеліна розбила йому серце, зрадила його. Вбила його надію на те, що його тут чекають.

Ненависть до Графа знову запалала в її серці, де ще вчора жеврів вогник ніжної закоханості. Якби могла, то вбила би його просто зараз. Цієї миті Елла зробила би це не вагаючись.

Вона не хотіла повертатись додому. Їй кортіло вчинити злочин і конати в цій темниці разом із Стасом. Евеліна сіла за кермо, але довго не наважувалась рушати. Руки не слухались. Перед очима пробігали чорні кола. Але все ж натиснула на газ. Спинилась лише серед поля. Душа не витримала. З очей ринули сльози. Емоції били через верх. Ненависть і безвихідь знищували її із середини. Їй потрібно було дати вихід своїй злості. Еля знайшла вихід. Виплакавшись, жінка зібрала волю в кулак і рушила далі.

Вдома вона не промовила і слова до охоронців чи хатньої робітниці. Будь-які питання ігнорувала. Закинувши кілька речей до своєї сумки і залишивши телефон у спальні, Еля вилетіла із дому. В автівку не сіла. На пропозицію Жука відвезти їх кудись визвірилась і сказала до неї не наближатись.

Пройшовши кілька миль пішки, Загоровська спинила на шосе таксі і автостопом доїхала до будинку Мовчана. На щастя, Денис був удома. Навіть і промовити нічого не встиг, як до його домівки влетіла роз'яріла Евеліна. Вона мовчки пролетіла через увесь будинок до ванної. За кілька хвилин вийшла звідти у шортах і майці.

- Привіт! - Нарешті заговорила Загоровська.

- Я думав, що вже не буду удостоєний честі почути від тебе, хоча б привітання. - Скептично сказав Денис і сперся на одвірок.

- У мене здали нерви.

- Вкотре за ці два місяці? Ти колись приїдеш до мене з тортом, сядеш випити чаю, потеревенити про життя-буття?

- Не обіцяю, друже. Можливо, коло отримаю розлучення від цього покидька.

- Отже, ніколи. - Зітхнув Мовчан.

- Я розлучуся з ним. Найближчим часом. Це вже точно.

- Ти хоч віриш у те, що кажеш?

- Ні. - Понуро опустила голову Островська.

- Що цього разу?

- Стас, напевно, дізнався, що між нами з Артемом настало потепління. Відмовився від зустрічей. Просив переказати, щоб я більше не приходила.

- А ти планувала і надалі бути відданою двом чоловікам? Так не буває, Велько. Визначся, нарешті. Чи ти будуєш щасливу родину, чи будеш чекати повернення людини з місця, звідки не завжди повертаються.