Розділ 4

Наступного ранку Артем нікуди не поспішав. Він вирішив залишитися вдома і трохи відпочити. В них з Елі з’явився особистий простір. Місця для усамітнення у домі тепер було,  хоч відбавляй.

Дружини вдома не було. На подвір’ї теж. Заспокоювало лише те, що всі речі Евеліни були на своїх місцях. Отже, вона не втекла. Принаймні він на це сподівався. Проте все ж Артем мав знати, де носить його дружину вже з самого ранку.

- Доброго ранку,  Олександровичу! – Привітався Геннадій, охоронець і друг Артема і відповідальний за безпеку його сім’ї. Він підійшов до шефа, коли той вийшов з будинку.

- Був би він добрий, якби я знав, де Еля. – Невдоволено буркнув Граф.

- Вона поїхала годину тому із Сірим. – Відповів Жук.

- А хто дозволив їй поїхати? Ти часом не знаєш? – Злісно процідив крізь зуби Артем.

- Евеліна сказала, що ти знаєш.

- Чудово! А куди вона поїхала? Може, хоч це ти знаєш?

- Мушу зізнатися, що не знаю. Вона не відзвітувала.

- А хіба я не казав, щоб без мого відома вона навіть носа з дому не показувала? Ти маєш знати кожен її крок і відправляти з нею кілька людей. Ти ж пам’ятаєш, що у неї розряд по боксу. Тобі сказати, у скільки мені обійшлося лікування Мишка після того, як він спробував зупинити її, щоб не втекла місяць тому? – Гаркнув Загоровський.

- Не треба. Здогадуюся. Я зараз же дізнаюся, де вони. – Сказав Гена і зник з поля зору господаря.

Артем же тим часом прогулювався тим місцем, де навесні мають висадити сад. Сніг розтанув зовсім. Але сонця не було. На передмістя впав густий туман. Було холодно і неприємно. Здригнувшись від неприємного відчуття, Артем поліз до кишені штанів за телефоном, на який хтось наполегливо телефонував. Побачивши ім’я, Граф прийняв виклик.

- Привіт, друже! Тебе немає в офісі. Щось трапилося? – Стурбованим голосом спитав його перший заступник Руслан Іщенко.

- Привіт! Вирішив відпочити. А що? Компанія за годину після початку робочого дня вже дала тріщину через мою відсутність? – Засміявся Артем.

- Тіпун тобі на язик, Графе! – Було чути як сплюнув друг по той бік смартфону. – Я лише хотів переконатися, що все добре. Відпочивайте собі на здоров’я. Можете десь поїхати удвох. Тим паче, нагода випала.

- Нагода? – Нахмурився Загоровський.

- Дзвонили з Цюріху. Конче хочуть тебе бачити. Щось їм там уже не підходить. Зі мною говорити не бажають. Бачте, з тобою вони домовлялися особисто.

- Чорт! Нам аж ніяк не виходить. Сестра виходить заміж. Весілля готуємо.

- Я все розумію, Артеме. Але без тебе це питання не вирішиться.

- Гаразд. Завтра зранку я вилечу туди. Поки мене немає – компанія на тобі. Тримай мене в курсі.

- Домовилися. І ще дещо. Тонька вже декрет сьогодні оформила. Настя уже шукає людину на цю посаду.

- Передай їй подяку від мене. Але ти знаєш, що мені абихто не треба. Хай прискіпливо перевіряє кожну.

- Та всі ми знаємо про твій перфекціонізм! Будь спокійним.

- Будемо на зв’язку. Бувай.

Не встиг скинути виклик, як до нього підійшов Гена з телефоном у руках.

- На дзвінки ніхто з них не відповів. Але в машині Сірого є жучок. Ми відслідкували. Вони поблизу  колонії, де Шторм сидить.

- Це вже, хоч якась інформація.

- Які будуть вказівки?

- Їдьмо туди. Збирайтеся. Марченко нас проведе.  – Сказав Артем і повернувся до будинку.

***

В порожній залі, що була поділена на дві частини дерев’яною перегородкою зі скляними віконцями. За столиком біля одного із віконечок сиділа Евеліна. Вона посміхалася і тримала в руках слухавку старенького телефону. Навпроти за склом сидів невеселий і блідий Стас. Він притискав до свого вуха слухавку, щоб краще чути дзвінкий голос своєї коханої жінки.

- Ось такі справи…В нас однакові умови. Ти під таким самим конвоєм, як і я.  – Гірко всміхнулася вона після того як розповіла про все, що з нею трапилося за ці два тижні.

- Тобі гірше, ніж мені. Твою свободу забрала людина, яку ти ненавидиш. Я ж лише в полоні цих ґратів. У мене є більша ймовірність втекти. Тобі ж лише залишається мріяти про це.

- Не будемо про це, добре? Від цього нам обом гірше. Краще посміхнімося одне одному. Так ми зможемо підтримати, а не підкосити одне одного. – Крізь сльози всміхнулася Еля.

- Я такий щасливий, що ти є у мене. Ти єдина тримаєш мене на цьому світі.  Ти ж чекатимеш на мене?

- Я буду чекати, скільки треба. Навіть до смерті.

- Ні, так довго не треба. Ми будемо разом ще до того часу, як на наших головах з’являться сиві волосини. Ти віриш мені?

- Вірю. Тільки тобі і вірю.

- Ми впораємося. Я обіцяю. Залишилося ще трохи.

- Наші страждання лише розпочалися. І ще не скоро закінчяться.– Зітхнула вона.

- Годі. Не сумуй. Все буде добре. Я щось вигадаю. Але, поки не знаю як позбавити тебе від цього рабовласника.