- 28 -

Далі Бастіон та Зоран йшли в повній мовчанці, прислухаючись до кожного звуку, скрипу, чи протягу. В’язниця яка була наповнена в’язнями, була надто тихою. Гнітюче тихою.

Бістіон ніколи у своєму житті не спостерігав такої будови, яка жила своїм життям. Магії тут було забагато. Навіть повітря, й те було просякнуте неймовірною силою. Тут справді життя йшло інакше – закручений лабіринт у формі вихору зі сходів, все задавалося майже не освітленим, але коли вони спустилися з останньої сходинки, на коротку мить зупинилися. Вся стеля тунелю була вкрита дрібними світлячками. Комахи були зачаклованими, вони навіть рухалися. Підлога була з чорного граніту, а от стіни – суцільний зелений килим у дві яскраві смужки. Не було видно ні дверей в’язниць, ні чогось подібного, що могло вказувати на камери з в’язнями. Стоячи перед лабіринтом, його і в’язницею тяжко було назвати від яскравості кольорів.

— Як таке можливо?

Бастіон зловив себе на думці, що ця в’язниця, було ніщо інакше, як спотвореним баченням всього, що людина вважала прекрасним. Небезпека маскувалася за тишею, а магія нагадувала перелитий кухоль води – куди бажала, туди й текла.

— Це магія, — пояснив капітан. Він підійшов до стіни, торкнувшись долонею. Від його дотику вирвалися вібраційні хвилі, і в цей момент зелений килим із моху, споришу та лози буквально розійшлися, мов шов, який розрізали. — За прекрасним, приховується огидне й потворне. Тут все таке.

Капітан Блазі мав рацію. Перед ними відкрилася камера без дверей. Невеличка тісна кімната, без світла, вся в плісняві та мокрій глині. Смердючий запах фекалії та сечі різко вдарив Бастіону в ніс. Чоловік, який сидів в кутку з опущеною головою на коліна, навіть не ворухнувся. На перший погляд, здавалося, що він взагалі не дихає.

— Святий Купідоне, — тихо прошепотів Озо. —  Він ніби жива лялька!

— Ходімо, це не наш в’язень.

Зоран почав шкутильгати на одну ногу, але Озо цього не помітив, надто був шокований побаченим. Бастіон намагався запам’ятати кожну деталь всього, що втрапляло йому в очі.

— Як знайти потрібну нам камеру?

— Ти зовсім мене не слухаєш, — Зоран цокнув невдоволено язиком. — Ріан не злочинець, тому в’язниця має його не приймати, як за свого. Кохання – не є злочином. Король Янконберг його тут зачинив, й гадав, що позбувся його навіки вічні.

— А взагалі з роду Янконбургів, хтось ще лишився?

— Так. Хоча, той хто залишився в живих, ділить рід Амтсронгів та Янконбургів навпіл. Чистокровних взагалі здається не лишилося.

Вони не пройшли й п’ятдесяти метрів, як на зеленому килимі вони побачили ромашки. Дрібні квітки з розміром людський ніготь, без ніжок та листя, росли просто зі моху. Зоран повторив свої дії, торкаючись цього разу двома долонями. Рослинність розповзлася, відкриваючи вид на простору світлу камеру.

Запах хвої перемішаний із жасмином, сонячне проміння, яке заливало кімнату де було все необхідне для комфортного життя. Такий контраст із попередньою камерою знову змусив Бастіона дивуватися. Перед ними стояв Ріан, здоровий молодий чоловік не більше тридцяти п’яти років. Його довге хвилясте волосся діставало йому лопаток, легкий здоровий рум’янець на щоках, та широка посмішка.

Ріан Амстронг зовсім не був схожий на свій портрет, який малювали в книгах історії. Високий, широкоплечий, з натренованими стегнами, тонкою талією та суворим квадратним підборіддям.

— Ніколи б не подумав, що в мене з’являться гості, — голос Ріана був низьким, Бастіон навіть провів паралель із Райвелем, в якого тембр був подібний. — Проходьте, не соромтесь. Камера не замкнеться, не хвилюйтеся, — додав Амстронг, дивлячись на розгублений погляд Бастіона.

***

Райвель мав повністю нову особистість. На якусь хвилину, він навіть думав, що його життя могло бути спокійне, якщо він залишиться в цій подобі. Навіть думка про власну ферму, де він би завів коней різних порід, та овечок, і він міг би стати щасливим, милуючись широкими ланами.

Дивні думки відразу зникли, коли випиваючи в таверні де він зупинився, смачний ель, він підслухав не одну розмову простого народу, який пліткував про повстання, про підпал будинків в столиці, весілля майбутньої імператриці, яка збирається вирушити до королівства Води та істинного володаря. Перед останнє чомусь глибоко чіпляло в душі спогади, які Райвель волав би зітерти.

— Пригощайтеся, — промовив Амстронг, підсідаючи за столик, куди молода дівчина, на ім'я Яіра  принесла кухлі з елем. — Чи дозволите скласти вам компанію?

— Пане, ви ласкаві, — зареготав один із п’яти чоловіків, — а ще щедрі, — він знову зареготав демонструючи свої жовті зуби. — Що вас привело до цього місця?

— Теж саме, що і решта тутешніх гостей.

— Пане, а ви ще той приблуда. Щось шукаєте конкретне? Ми могли б вам допомогти, — чоловік відпив еля, після чого знову зареготав. — Ми місцеві, знаємо все. І всіх.

— Можливо я й скористаюся вашими послугами, — Райвель відкинувся на спинку стільця, — я давненько не був в столиці.

Амстронг ще за молодості своєї, усвідомив одну просту істину – вся інформація завжди була в тавернах. Крадене золото, найманці, бунтарі, зрадники – нічого не лишалося, ніколи таємним до кінця. Правильне місце з правильними словами – відчиняли багато скриньок з таємницями.