- 15 -

Промені сонця пронизували клубки чорного диму. Галас, крики та гучні сльози розносилися жахливою піснею вулицями столиці. Вітер розносив полум’я швиргаючи його на житлові квартали, згар, попіл – все перемішувалося із запахом згорілих заживо тіл.

Севіль кинулася до вікна, де ще кілька хвилин назад, вона любувалася ранком. Вздовж хребта пройшовся мороз, на тілі виступили сироти, а серце панічно забилося. Шкіра на її руках зблідла, як власне й обличчя. Вона вчепилася за підвіконня, міцно його стискаючи.

Ален зі всім своїм притаманним(набутим, відточеним до бездоганності, за останні шість місяців) спокоєм поглянув на стовп диму.

— Я не бачу звідси загальної картини й серйозності наслідків, — єдиним вираженням його емоцій було стискання зброї. — Напевне підпалили зернове сховище, вогнище перекинулося на житлові квартали.

Все було у вогні. Язики полум’я, іскри продовжували збільшуватися.

— Негайно вирушити туди! Погасити, врятувати! — це був твердий наказ майбутньої імператриці, не зляканої дівчинки з притулку, не зламаного солдата із легіону.

— Слухаюся.

— Я також вирушаю.

Ален би заперечив, залишив її в безпечному місці, але погляд Севіль був надто серйозним, непохитним. Вона була налаштована як ніколи. Це її був особистий спосіб перебороти нічні жахіття, про які Одерштейн говорила не часто.

Переодяглася Севіль за лічені хвилини, осідлала коня не менш швидше. Наслідні принцеси не носили металеві пластини, які надягали на руки, що кріпилися петлями. Не носили кольчужної сорочки, на якій дрібні металеві кільця  просмикнуті одне в одне та мали скріплені маленькі клепки, дістаючи майже стегон. Шкіряні штани, чоботи до коліна, до яких також кріпилися металеві пластини. Наслідні принцеси не виїздили верхи, не носили зброї. Севіль почувала себе зараз живою, як ніколи. Сильною чаклункою, яка здатна бодай щось зробити, а не плакати, блювати магією вночі, та оплакувати чоловіка, в якого закохана до нестями.

— Не гаймо часу, — Одерштейн смикнула поводдя, й кінь помчав.

— Там вже є імператорська гвардія, — попередив Ален, який власне й керував гвардією.

Біля самої брами, перед конем Севіль з’явилася стіна із криги, перешкоджаючи їй шлях. Різко потягнув повіддя на себе, змусивши зупинитися коня, Севіль кинула повний гнів погляд назад. Вона знала кому належить магія криги.

— Що ти робиш? — без формальностей вона викрикнула.

— Майбутній імператриці не гоже кидатися в полум’я, ти…

— Пропусти негайно! — її зуби заскреготіли. Вона хрипло дихала, а очі палали вогнем. — Алене не чекай на мене! — скомандувала вона, і Блазі підкорився, адже був на іншому боці льодової перепони. — Якщо не прибереш свій лід…

— Севі, люба, — солодкуватим голосом звернувся до неї Арвен, — ти вчора…

Вона його не слухала. Час йшов не на години, а на хвилини. Севіль склала праву руку в кулак окрім безіменного та середнього пальців й різко замахнула по льодяній стіні.

— Іgneus flagellum, — заклинання зірвалося криком з її губ.

 Вогняний батіг розбив в друзки крижану стіну. Арвен стояв на місці, мов його ноги були не ходячими взагалі. Його очі розширилися, ніздрі ворушилися. Севіль могла заприсягтися, що бачила, як руде волосся її майбутнього нареченого стало дибки. Те, що вона вчинила, зовсім не як його майбутня дружина, і навіть не як наслідна принцеса.

В її руках продовжував горіти вогняний батіг, й здавалося, якщо він ступить крок, цей батіг дістанеться йому. Прислуга, вартові, всі довкола стояли як тихі миші, майже не дихаючи, щоб не спровокувати кого не будь.

— Ніколи. Чуєш мене, ніколи не намагайся мене зупиняти!

Севіль більше нічого не сказала Арвену. Магія зникла, вона знову потягнула поводдя, змушуючи коня зіватися на біг. Всі її заклинання, якими зараз вона володіла, належали Райвелю, який склав для неї цілу програму для вивчення магії. Секундна згадка Валя Ренфолда, який її тренував, приємним спогадом зігрів їй серце.

— Вона не розуміє, що робить! — гнівно прогарчав Арвен. — Вчора Валшуд, сьогодні це, — головний біль пульсацією відізвався в його голові. — Я не потерплю зневаги!

Арвен провів долонями по обличчі, переходячи на волосся, зачісуючи його пальцями. Він знав, чудово знав, що Севіль мала надто палких характерів, але чомусь він думав, що зі смертю капітана Амстронга, вона кинеться в його обійми, змінивши свою неприборканість на послух.

«Я єдиний, хто зможе їй допомогти! Єдиний, хто може її кохати!»

— Ви не підете за нею? — Асандр з’явився ні звідки.

До цього, король Води, навіть не бачив свого підлеглого.

— Ні. Це ж її володіння. Хай бруднить свої руки сама в багнюці, їй це здається ближче, аніж приймання послів чи чиновників.

Арвен розвернувшись, попрямував до палацу, остуджуючи свою голову, та думаючи про те, як змусити Севіль шкодувати про приниження, яке вона йому вчинила.

***

В кабінеті Зорана Блазі стояли старший лейтенант Бастіон Озо, та два сержанти Едрік Енвуд та Ліон Озо. Чотири військових були зігнуті над  чорним столом із дерева, що стояв посеред кабінету. Весь стіл вкривала тонка стара мапа, на якій були розставлені невеличкі  дерев’яні трикутні фігурки.