- 11 -

Дев’ятнадцять років тому. Місто Вівьл.

Коли маленька Севіль розплющила свої зелені оченята, першим, кого вона побачила це підлітка, який сидів на іншій стороні карети, зі схрещеними руками. Він дивився на стелю карети, розмірено дихаючи, але в його очах відчувався глибокий смуток, майже такий, як і в її. Севіль оглянулася, поруч біля неї лежала її улюблена подарована мамою книга та ковдра, яка була наскрізь просочена чадним димом. Вона звелася на лікті, й лише зараз пригадала, що її руки обпечені.

— Не квапся, — різко Райвель підскочив до неї, допомагаючи їй підвестися.

Севіль сіла, розглядаючи свої руки які вже були вкриті пухирями  та брижами зі шкіри. Вигляд мало це надто огидний, але майже не боліло. Вона кілька разів стиснула долоню в кулак і розтиснула, пухирці заважали, але вона ними могла рухати. І лише потім, Одерштейн помітила, що на руках її рятівника також була зола, та пропалені дірки на тканині його кофти.

— Мені шкода, — тихо промовив Райвель, — тримаючи маленьку дівчинку за лікті. — Я надто пізно прийшов до будинку, твоя мама… — слова застрягли в його горлі, він ще ніколи й нікого не сповіщав про смерть близької людини.

Райвель не знав, як взагалі можна подібну інформацію говорити маленькій дівчинці. Дівчинці, яка підпалила будинок через не контрольовану силу, яка з неї вирвалася. Принаймні він так думав.

— Померла, — продовжила Севіль за нього.

Її погляд став порожнім, сліз знову не було.

— Це все, що мені вдалося врятувати. Твоя мама просила, щоб я обов’язково тобі передав цю книжечку, а ще просила тобі сказати слова – Моя люба Севі, твоєї вини в цьому не має. Це не ти. Стань видатною чаклункою, покажи їм всім, хто ти є. Я до останнього намагався її врятувати, але вона надто багато вдихнула диму. Шансів не було.

Райвель розповідав, заповнюючи своїм голосом мертву тишу, й сам не розумів, наскільки його слова тяжко сприймаються якщо взагалі сприймаються маленькою дитиною.

— Дякую, — тихо видавила вона із себе, взявши книжечку, й притиснувши міцно до грудей.

«Мама… моєї мами більше немає…»

Райвель продовжував стояти на колінах перед нею, і чи не вперше із його очей пустилася скупа й тонка доріжка сліз. Маленька дівчинка не плакала, він це робив за неї. Правою рукою вона потягнулася до його щоки, торкаючись вказівним пальчиком солоної каплі, мов вперше бачила сльози.

— Тобі також болить? — її питання було надто серйозним і зовсім не дитячим. — Твоя мама також померла?

— Так, — сухо він відповів. — Ти маєш родину?

Севіль махнула головою. Вони з мамою не мали родини, принаймні за все своє дитинство вона не чула про когось із них, окрім мертвої тітонька та цілого сімейства в іншому королівстві, які від них відмовилися.

— Може знайомі?

Відповідь Севіль знову була негативною.

— Я поговорю із батьком, ми заберемо тебе до себе. Ти ж чаклунка, так?

Цього разу вона відповіла позитивним кивком, але вона вмить стала ще похмурішою.

— Я особисто навчу тебе використовувати свою магію. Складу для тебе програму, ти навчися чаклувати без проблем. Я потурбуюся, щоб ти ніколи не згадувала цей кошмар! Я…я…я…

Райвель усвідомив, що його слова були надто емоційними, і він всією душею хотів допомогти маленькій дівчинці, на яку всім дорослим було байдуже. В ній, він бачив себе. Не так давно його мама, також померла, і жоден дорослий не прийшов йому на допомогу, коли він цього так потребував. Саме цей момент в житті послугував його замкненості, недовіри та збудованими високими стінам від всього світу. Амстронг хотів бути тим дорослим для маленької дівчинки, якого потребував колись сам.

— Ти підеш зі мною? — боязко  він її запитав.

— Як тебе звати? — вона продовжувала маленькою ручкою витирати з його обличчя сльози, які не припиняли капати.

— Райвель. Райвель Амстронг.

— В тебе гарне ім’я. Ти схожий на героя із казки, — вона протягнула йому свою книжечку, щоб показати малюнок. — Він врятував принцесу, коли ніхто цього не робив. Ніхто не знав, що герой був таємним принцом.

— Я стану твоїм таємним принцом, —  легка посмішка звилася на обличчі Райвеля.

— Обіцяєш?

— Так.

— Вони в кінці одружилися. Я стану твоєю нареченою? — Севіль говорила, говорила, щоб не повертатися подумки до кошмару, який чекав на неї у кутку її підсвідомості.

— Коли виростеш, обов’язково.

— Ти обіцяв! Тільки давай, не помирати, як тут, — вона поглянула на книжку, — й не перетворюватися на квіти.

— Ми будемо жити довго і щасливо.

Це остання була розмова їхня, після того, як вартові їх розлучили, гадаючи назавжди.