- 10 -

«Чому я відразу не здогадалася про це, я ж знала… Знала, що Райвель володіє стихією вітру. Так мало було часу, щоб все це обговорити…»

Грудка знову застрягла в її горлі. Очевидний факт, який весь час був перед її носом, якого вона не помічала. Севіль звела очі під лоба, глибоко дихаючи, й проганяючи смуток та відчуття своєї недалекоглядності.

До тронної зали увійшли служниці, розміщуючи на невеличкий дерев’яний стіл таці та розкладуючи подушками на підлозі, готуючи все для чайної церемонії. Таку чайну церемонію її навчив батько, в ті короткі хвилини, коли вони могли відчути себе сім’ю. Не те щоб зайвих, між ними майже не було розмов, але кожної п’ятниці в ранці церемонія із розпиванням чаю робила їх ближчою.

Севіль й сама не знала, чому їй захотілося випити чаю із Дариором саме в такий спосіб. Стримано кивнув, Одерштейн дала зрозуміти, що прислуга зайва.

— Це батько мене навчив, — вказала вона на чайний столик, маленькі чашки та фігуркою чорного фенікса, який був особливим атрибутом церемонії. — Батько завжди використовував фігурку чорного лотоса, в якому був чайних дух. Мені ж сказав обрати свою фігурку.

— Чорний фенікс?

— Він стає багряним при полив гарячої води.

Вона рукою запросила короля, щоб той сів першим, що Дариор і зробив. Столик був старим, але від цього його цінність тільки збільшувалася: вирізьблені на ніжках квіти Антуріума, покриті червоною фарбою яка значно втратила свої кольори; по краях стола було вирізьблене листя, покриті срібними мазками. Поруч прямокутне вітражне вікно, єдине в тронній залі яке починалося від підлоги й закінчувалися під стелею. Велетенські червоні маки які зображувалися перевернутими на склі, дивовижно пропускало сонячні промені, й робили їх червоними мов полум’я.

— Все продумало до деталь, — всміхнувся Валшуд. — Якщо пам'ять мені не зраджує Амадей створив цей отвір, тільки посівши на трон.

— Так. Йому подобалося спостерігати за столицею й насолоджуватися чаєм.

— Принцесо, у вас набагато більше спільного, чим ви думаєте, — його слова викликали посмішку у неї.

Севіль взяла кип’ячену, м’яку воду яку діставали із найглибших джерел й омила чайний лист, після чого змочила фігурку. Чайна фігурка вмить із чорного кольору, стала насичено багровою, мов в ній було полумя. Дариор слідкував за всім дійством, й не міг не зрозуміти, чому саме принцеса обрала фігурку фенікса. Другу заварку Одерштейн граційно розлила у дві маленькі порцелянові високі чашки, щільно їх накривши низькими чашечками, після чого перевернула їх.

— Насправді я не дуже люблю чай. Моя мама, — голос на секунду став хриплим, — обожнювала каву, тому коли вона померла я зробила цей напій улюбленим. Мені здавалося, що таким чином я буду до неї ближче.

— Тоді наступного разу, дозвольте мені в пригостити кавою. Але чай досить таки смачний, — він зробив ковток гарячого напою, навіть не скривившись.

— Обов’язково. Ви хотіли зі мною поговорити на одинці. Про що?

Севіль внутрішнє насторожилася, всі нутрощі зжалися і якби вона зараз стояла на ногах, то король би помітив її тремтіння. Щось їй підказувало, що розмова буде стосуватися Амстронга. Вона не наважувалася розпитувати про його смерть навіть у батька. На щастя вона сиділа за столиком і її хвилювання лишалося не помітним.

— Це стосується короля королівства Води.

— Арвена Одерштейна?

Лють яка сковзнула в погляді Дариора не лишилася не поміченою. Севіль знала, що між всіма королями не надто теплі стосунки, але вона не очікувала, що їй ось так прямо будуть попереджувати про її майбутнього чоловіка.

— Не довіряйте йому. Нікому не довіряйся. Абсолютно всі хочуть влади, сили, і це щастя, що ви єдині в кого руки не заплямовані кров’ю. Ви отримали те, про що ніколи не мріяли, і вас не захлеснули амбіції, жорстокість. Севіль, ви юній й світлі, і якщо хтось здатен справді змінити щось, то це лише ви.

Одерштейн кілька секунд помовчала, обдумуючи кожнісіньке слово Валшуда.

— Розкажіть мені, як помер ваш син.

Її питання дістало Дариора. Його вираз облич змінився: виступили вени на скронях, напружилися шкіра на вилицях, щелепі, а погляд став люто-скляним. Севіль могла заприсягтися, що вона попала чітко в ціль. Дариор справді був батьком Райвеля.

Тихий настійливий стукіт привернув її увагу, увійшла служниця.

— Наслідна принцеса, вибате за мій візит. Король Арвен Одерштейн бажає приєднатися до чайної церемонії, — служниця не підіймала голови, яку схилила в пошані.

— Передайте королю Арвену, що це приватна чайна церемонія, — її голос став моментально різким та твердим. Цієї манерою вона нагадала Дариору Амадея, який також вмів так перемикати свої емоції. — Я нікого не приймаю!

Щойно служниця вийшла й зачинила за собою двері, Севіль продовжила:

— Будь-ласка, розкажіть мені все!