- 6 -

Крокуючи темними коридорами палацу короля Валшуда, Райвель розмірковував над подальшими своїми діями. Його тіло майже повністю адаптувалося до магії, а рани всі вже були вилікувані. Душевних ран він не мав, його серце не боліло. Воно навіть не стукало. Чорне полум’я, яке сиділо всередині нього, замість серця, спалило все до тла, позбавивши Райвеля почуття любові.

Сталося б з ним це раніше, він би й не пожалкував про отримання стріли Антуріума, але зараз… Йому бракувало тих відчуттів, коли від одного погляду Севіль Одерштейн його серце шалено калатало в грудях, в горлі. Він чітко пам’ятав її гарячі поцілунки на його тілі; тремтіння її руки в його; її благаючий крик про зняття маски. Райвель все чітко пам’ятав, але його серце не хвилювалося. Зараз він нічого не відчував. Сподівання розбилися, Севіль перетворилася на незнайомого перехожого.

Йому потрібен був час, щоб все усвідомити. Швидке воскресіння з мертвих, отримання могутньої сили, яка вложила його тіло в кому, майже на півроку, та спрага, яку було тяжко втамувати. Ааліс Менг для останього чудово підходила.

За спиною з’явилася тінь, яка швидко до нього наближалася. Райвель з легкістю міг його впізнати за кроками, йому навіть не потрібно було обертатися, щоб впевнитися в своїй правоті.

Амстронг не був полоненим, він практично був володарем цього замка, але все одно почувався некомфортно в цих стінах, які не малі нічого спільного зі стінами його легіону. Згадка про останнє, гидким сумом осілась десь глибоко в середині.

Райвель не сприймав повністю Дариора, як батька, але був глибоко йому вдячним за його вчинок. Валшуд не просто врятував йому життя, він потурбувався, щоб ніхто із оточуючих йому не зашкодив, доки він повністю не стане на ноги.

— Райвель, твоє тіло все ще горить? — турботливо поцікавився Дариор.

Король Валшуд змінився до мозку кісток. Розм’як. Справа була далеко не у втраті його стихійної магії. Амстронг не знав точної причини – поява дорослого сина, задля якого прийшлося жертвувати всією магічною енергією, чи скора поява доньки.

— Вже ні, — правдиво він відповів. — Чому ти не в ліжку з дружиною?

— Бо мені доповіли, що ти розігнав прислужниць.

— Мені потрібно було скупатися.

— На одинці з Ааліс Менг?

— Це заборонено?

Про Дариора Валшуда ходило багато чуток, особливо про його чоловічу спрагу та цілісінький гарем, який був розігнаний з появою Чан Маволь. Пристрасний коханець який ставав диким звіром, коли справа стосувалася політики. Дариора боялися і одночасно поважали. Підсвідомо Райвель знав, що він був надто схожим із біологічним батьком не лише зовнішньо.

— Звичайно ні. Ходімо, пройдемося терасою. Подихаємо свіжим повітрям. Сьогодні дуже гарне нічне зоряне небо.

Амстронг нічого не відповів, затягнув  халата міцніше, він попрямував за батьком. Звернувши у бічний прохід, вони відразу опинилися на терасі.

Ніч справді була чудовою. Легкий вітер розганяв спеку гарячого дня, зірки яскраво мерехтіли в небі, а столиця виблискувала вуличними кристалами. Королівство Вітрів було досить комфортним для проживання, та все ж воно не було домівкою для Амстронга.

Дариор дивно прижмурився, вглядаючись в небо, перед цим зіперся долонями на перила. Він дихав на повні груди, з насолодою всміхаючись. Амстронг не розумів причини посмішки батька.

— Ти не програв Арвену Одерштейну, — буденно він промовив.

Валшуд підняв тему, яку постійно відкладав. Амстронг був готовий до цієї розмови вже давно.  Але коли було її озвучено, його тіло вкрилося холодними мурахами.

— То був не чесний бій. Навіть боєм, то не назвеш.

— І я про теж, але тебе це хвилює. Чому?

Райвель кілька хвилин мовчав, обдумуючи свої слова, а потім промовив:

— Смак крові на губах, безпорадність, відчуття, як кисень закінчується в легенях, й розуміння, що це – кінець. Я готовий тисячу разів померти в смертельному поєдинку, але не був готовий ось так програти жалюгідному слизняку! — Райвель стиснув руки в кулак, приборкуючи внутрішнє полум’я, яке різко спалахнуло неймовірною силою. — Я не справився! — його вуста заніміли від гніву.

— Синку, з чим?

Дариор отримав дозвіл, так його називати в день, коли Райвель розплющив свої налякані очі, з розумінням, що він живий.

— З собою. Я не справляюся з собою! — повторився він. — Щось змінилося, — він приклав долоню до грудей, де було його серце. — Я інший. Не можу пояснити, але щось не так. Зараз я роблю речі, які раніше, ніколи б не зробив.

— Синку, ти в буквальному сенсі помер, — Дариор поклав долоню на плече Райвеля. — Помер і воскрес. І щоб ти не вирішив далі робити, я тебе підтримаю.

— Дякую, я тобі майже всім завдячую, — легка посмішка з’явилася на його обличчі.

Це був той самий рідкісний момент, коли вони залишилися на одинці, вивертаючи душу один перед одним, не соромлячись. Особлива атмосфера прохолодної липневої ночі, чи ж просто вдалий момент, ніхто із них не знав.

— Я не буду тебе насильно змушувати приймати мою відповідальність, й посідати трон. Цей тягар мій і я не перекладатиму його на твої плечі.