Довга поїздка в метро

Олександр Гулій

Довга поїздка в метро

* * *

Олексій вчергове перечитав останні рядки епілогу і закрив файл. Роман було завершено, але що з ним робити, він не знав. Інші його роботи були опубліковані на всіх українських самвидавах і подані на купу різних конкурсів, але жоден рядок цього роману не ще не був доступний для читання нікому, окрім кількох друзів, яким він вислав доступ до файлу. Сьогодні після роботи у нього була запланована зустріч з Дмитром – ще університетським другом, який час від часу допомагав Олексію із вичиткою текстів. Робота забирала в Олексія забагато часу, тому писав всі свої романи він напрочуд довго, на одну книгу могло йти по кілька років. У той самий час він не дуже волів до слави та знаменитості, чоловіку просто хотілося, щоб люди читали його книжки. Напевно, в цьому і була його основна проблема. Таке собі замкнуте коло. З одного боку, мало читачів, з іншого, одна книга раз на півтора року – це дуже мало для невідомого нікому письменника. І не має особливого значення, наскільки хорошими виходили ці книжки, немає аудиторії – немає популярності. В ті рідкі моменти, коли Олексій випускав нову главу чергового роману, оновлення той же час зникало у шквалі новин про вихід чергового жіночого самвидав-роману із назвою на кшталт «секретарка темного володаря», «примусовий шлюб попаданки зі злим чарівником», чи «наречена для ректора магічної академії». Щоразу як Олексій бачив ці заголовки, серед яких зникали його роботи, впадав у меланхолію і переставав писати ще на пів року. Спочатку він просто думав, що йому не щастить, потім – що із сучасним фентезі щось не так. Потім взагалі перестав думати на цей рахунок та писав у рідкі моменти творчого натхнення, коли уява виривалась з-під контролю і єдиним способом прийти до тями було виплеснути все це з себе на віртуальний папір «водрівського» документу.

Завершивши черговий насичений робочий день, Олексій почав збиратися на зустріч, час від часу кидаючи погляд на монітор комп’ютера, де на робочому столі лежав файл з романом. Піддавшись надії побачити на самвидаві хоч щось окрім любовної белетристики, Олексій перед виходом на зустріч зайшов на сайт і деякий час продивлявся топ творів у рубриці фентезі. Розчаровано перечитавши назви найкращих творів, які все ще являли собою любовні пригоди, завуальовані під фентезі, чоловік закрив браузер. Потім він довго дивився на ярличок файлу з романом і в один момент кількома швидкими кліками відправив файл у «кошик». Трохи подумавши, зайшов туди і видалив файл без можливості відновлення. Та ж сама доля настигла і хмарну версію файлу. Десять місяців старанної роботи були стерті назавжди за кілька хвилин.

Дорога до центру міста зайняла в Олексія всього двадцять хвилин на метро. Недоліком віддаленої роботи була необхідність кудись їхати  з дому після роботи заради зустрічі чи справ, але на щастя, чоловік жив поряд з підземкою. Сама зустріч пройшла як завжди, друзі пішли до пабу, замовили собі вечерю, та довго обговорювали робочі та життєві моменти. Коли мова зайшла про новий роман Олексія, той знову відчув, як псується настрій.

– Я дочитав вчора твій роман, це просто космос, – сказав Дмитро, відриваючись від вечері. – Треба терміново відправити його на який-небудь конкурс, або у видавництво. Це може бути хіт!

– Був би, якби ми не жили в країні, де всі чхати хотіли на фентезі, якщо в ньому немає чогось на кшталт «Сутінок», – незадоволено відповів Олексій, який взагалі не дуже хотів підіймати цю тему.

– Я думаю, треба продовжувати відсилати свої роботи. Не може такого бути, щоб прямо нікого вони не зацікавлять, тим паче, що романи в тебе дуже круті. Ще і все українською мовою, що зараз дуже важливо для розвитку культури.

– А я думаю, що треба закінчувати витрачати на все це час. Якщо чесно, я вже втомився отримувати відмови… Що там відмови, просто ігнор, наче відсилаєш свої роботи кудись в чорну діру. Хоча іноді я навіть не знаю, що з цього краще. Знаєш, що мені відповіли останнього разу? «Ми не думаємо, що роман в такому жанрі від нікому невідомого письменника буде цікавий нашим читачам». Видавництву завжди видніше, що буде цікаво читачам. А те, що письменник не може стати хоч якось відомим без тих самих читачів, нікого не цікавить. Інші сказали, що мої роботи прочитало забагато людей в інтернеті, тому немає сенсу мене друкувати для продажу. Контент вже не унікальний.

– Ну, твій останній роман, наскільки я пам’ятаю, ще ніде не «світився». Спробуй відправити його, а якщо людям «зайде», то там вже ніхто не буде дивитися, скільки ти чого по інтернетах викладав. Видалиш просто з самвидавів, та й все.

– Це вже тільки гіпотетично. Я сьогодні психонув і видалив його нафіг.

– Ти серйозно? – скрикнув Дмитро так голосно, що люди за сусідніми столиками почали на них озиратися. – Навіщо?!

– Кажу ж тобі, набридло мені це все. Буду зав’язувати з письменництвом.

Наслухавшись на останок обурення Дмитра щодо долі Олексійового роману, друзі ще трохи поспілкувалися і відправилися по домівках. Олексій ледве встиг на останній потяг, встрибнувши у вагон прямо перед зачиненням дверей. Окрім нього пасажиром була лише одна дівчина. Чоловік окинув її розсіяним поглядом і якось невлад подумав, що такій красуні, яка не могла бути ніким іншим, як якоюсь запізнілою додому косплейщицею, не варто так пізно їхати на самоті. Дівчина сиділа по діагоналі від місця, де розташувався Олексій і, хоч чоловік і не розбирався у дорогоцінних каменях, йому здалося, що її дивна сукня була вишита справжніми діамантами. Але він одразу відкинув цю думку. Ну справді, якби на сукні були справжні діаманти, навряд чи її хазяйка їхала б в метро. У неї був би власний водій і яка-небудь непомірно дорога машина і, скоріш за все пара приватних охоронців. Але дівчина все одно була дуже дивна. Чоловік не зміг сходу зрозуміти, якого персонажа вона відтворювала, і чимдалі він думав, тим більше розумів, що ця молода тендітна брюнетка з довгим вкладеним у складну зачіску волоссям, смарагдовими очима та ідеальної форми губами насиченого рубінового кольору все-таки не косплейщиця і він погарячкував з висновками.