16.1

Імперські знамена тепер майоріли над хатою сільської знахарки. Видовище збирало посіпак, не кожен день бачиш правителя, що приховувався під личиною звичного чоловіка. Все це дійство принесло Веларії неабияку тривогу. Й смуток рвав душу на частини, полишати скромну місцину не бажалось. Та вибору не залишалось. Десь з годину тому Онен чув звуки проклятого горну: розливались ті над світом химерною мелодією, сповіщаючи, що полог печери, в яку давні хранителі ув’язнили біду світу, тепер зник.

Леорен сонним клубочком жався до матері, вона ж укутала його в хутра й посадила на коня поруч з собою. Серце розривалось, от тобі вчергове потрібно полишати будинок, зникати, навіть не сказавши нікому слова прощання.

— Краще для вас — карета, — пробубнів Касар, вирівнюючи свого коня з її.

— Й швидкість, як у равлика, — похмуро відповіла Велрія, змахуючи сніжинки з обличчя, — та скрипить, як сухі дерева в лісі під час непогоди

Його Величність, поморщився, але глянув на сина теплим поглядом, потім на його матір, немов милувався. Вона ж міцніше стиснула повіддя. Леорен же позіхнув й роззирнувся навколо, закутався в хутра, тільки носа видно й притиснувся до матері. Ранкова зоря вже давно гуляла по небосхилу.

— Тримайся поруч, — наказав Імператор, вдаючи, що не помічає двох братів, що примостились з іншої сторони від Веларії.

— Куди ми хоч їдемо? — спитала, востаннє споглядаючи свою хатину, теплиці й краєвиди, що стали рідними серцю.

З хижини вигребли все: й ліки, й трави, й старі перини. Весь скраб вже вирушив у дорогу попереду на возах, у супроводі воїнів.

— Хотів би до столиці навідатись, — заявив Касар, направляючи коня вперед, що й зробила Веларія. — Але мої сили ще заслабкі, щоб повстанцю насипати червоного перцю на п’яти. Не всі ліри підтримують мою законну владу.

Хранителька сумно посміхнулась. Троянди змови ще досі квітнули собі десь тихо у затінку.

— Вирушимо до однієї місцини, — неголосно повідомив й озирнувся по сторонах, — той замок віднайти можуть тільки носії артефакту влади й ті, хто отримав дозвіл від володаря.

Онен поряд хмикнув, Еріон присвиснув. Чергова легенда ставала реальністю, немов птаха фенікс з попелу. Веларія ж підтиснула губи. Лиш коли вони від’їхали на достатню відстань, щось кольнуло серце. Веларія обернулась, щоб узріти хатину знахарки, яка палала в полум’ї та три людських силуети поруч.

— Вони заплатять, — прошипів Його Величність, — я обіцяю! Палатимуть на вогнищі…

— Не розпалюйте іскри рано, — перебив його Онен, — Імператоре, то може й не селяни, а ті, хто прийшли по наші з Веларією душі.