Глава 16. Теперішнє. Турботи вибору

Події, що ночами снились в її жахах — трапились. Тепер про трійку магів з легенд знають люди, чого вартував й сніг, що зненацька звалився на голову вночі. Він став предвісником горя, чорних вісток і непростого часу для світу.

Всього лиш за одну весняну ніч життя тріснуло по майстерно вишитих швах й тепер Веларія не Віла Норн, звичайна сільська знахарка, а фаворитка-втікачка. На ранок про це кожна собака вже знала, завдяки тому нестерпному галасу, котрий зчинився. Вулиці Аеру тепер патрулювали вірні Його Величності солдати, а сам він вночі прийшов до неї з сином спати, відкинувши всі тривоги і образи минулого. Хранителька була тоді стомленою, щоб огризатись та й Леорена ледь вклала після насиченого дня. Малий спав неспокійно, не хотіла його розбудити. Й найгіршим для Веларії стало відчуття спокою, що імператор з собою приніс. Від нього пахло трояндами й випічкою, карамеллю, й муками для неї стали думки, щоб повністю пробачити його й відкрити своє серце. Та Сольн знайшла сили, щоб противитись. Декілька годин тривожного сну пішли на користь.

Вона стояла біла маленького віконця з братами, склавши руки на грудях.

— Як думаєте: вони шукають нас, ті прокляті? — Еріон насупився й провів пальцями по ефесу меча.

— Неодмінно, — хмикнув алхімік й вхопився за підборіддя, — артефакт дозволив нам сховати сліди нашої магії, але крупиці сил пробудили ворогів від сну, — шепотів Онен й тільки Веларія з Еріоном чули його, — питання: де нам бій дати? Тут у скромній хижині чи піти якомога далі від людей?

Леорен ще спав, Касар же вів свою бесіду з Леаром: тепер вже стало очевидно, що змовники знають де Імператор затесався. Тривожні думки лізли в голову, змушуючи її смурніти й розриватись між вибором: призначення чи родина? Веларія ніколи б не подумала, що її вже покійна наставниця у пошуках способів зцілення перейде дорогу братам, і що її власний батько був слугою білої трійки — тих, хто винищували несправедливість на своєму шляху: монстрів, затуманених, безумців, що загрались з магією. Сама вона зброю в руках не тримала, як й не перерізала нитки людського життя, але… Хранителька, в якій пробудилась магія повинна вважатись верховною. І то було однією з причин чому Сольн тікала куди очі бачать. На таких полюють, таких не люблять. А брати… Ті вчасно з’явились зі солодкими словами, з тим їх: «Лано зупинилась за крок до мети. Не стала нашою сестрою, але найсильніша учениця її повинна зайняти місце».

Так й Веларія стала легендою, таємницею, носійкою магії. Вона не раз питала в Онена: «Чи справді на Континенті не знайшлось сильної магині? Чи може є інші хранительки?» та алхімік мотав головою й відповідав: «Нам потрібна стихія вогню».

Й вона стала живим полум’ям, що стримувала глибоко в середині разом зі страхом й болем, бо на одну легенду існувала ще одна — про вічне протистояння двох начал. Про переслідувачів, привидів, занепалих душ, що колись загинули від меча білої братії і вічного прокляття. У своєму роді Веларія, Еріон та Онен прокляті теж… Службою, важкою долею і силами, які вважались дорогоцінними. За старими історіями їхні магічні резерви могли передаватись будь-кому при смерті, саме тому трійка трималась осторонь людей й потопала у таємничості та брехні. Чи правда то, ті легенди Сольн достеменно не знала, але… Смерть Лано живий доказ. Саме після нього у неї відкрились стихійні сили. Глибокими й темними ночами, обіймаючи сина, Веларія тремтіла від думки, що наставниця зіграла з нею в злий жарт посмертно. Їй хотілось вірити — то все її власне, а не скарб пихатої вчительки. Втім, Онен завжди притримувався думки, що ті всі повір’я брехня та й створені вони спеціально, щоб більше затуманених, на котрих трійка і полює, ставали кровожерливішими.

— Веларіє, — тихий голос Касара змусив затремтіти, — нам потрібно збирати речі.

Вона обернулась, зітхнувши.

— Ми переберемось до західного воєнного табору, — спокійно говорив Його Величність, — там вже зібрались мої вірні васали та й нащадка престолу покажу їм якраз.

Імператор виглядав похмурим, задумливим й не скажеш, що уві сні він шепотів її ім’я й міцно обіймав. Не сповістиш світ про те, як сильно Сольн не бажалось полишати хатину, що стала рідною. Та вибору не було. Вона глянула на братів, помітила схвалення у поглядах і важко зітхнула. Після ночі, коли вони себе викрили діватись вже нікуди, ніхто достеменно не запевнить коли дія артефактів скінчиться і їх слід стане чітким, коли за ними прийдуть.

«Я… Я покажусь лірам, хай знають, що то його дитина і… І хай Леорен залишається з ним. З батьком йому тепер безпечніше в оточенні вовків, аніж з матір’ю серед вогню».