15.2

Веларія прокинулась в одному ліжку з Касаром. Його Величність ще спав, міцно притискаючи хранительку до грудей. Прохолодне ранкове повітря вривалось крізь напівпрочинене вікно. Вона так й не могла повірити: це сталось. Імператор зустрівся на шляху після лабіринту, того жаху, що вона пережила. Він теж виявився засмучений похмурими вістками зі східних провінцій Імперії, а ще хотів піти на прогулянку до саду. Глянувши в очі Онена, Сольн зрозуміла: туди краще не потикатися. Прикинулась, що занедужала, а Касар й радий тільки її заманити у свої покої та окутати турботою. Але якби то не було, Веларія прекрасно розуміла: такі вечори то виняток. Правитель вічно біля неї не сидітиме. Він сам собі не належить, обставини керують його життям, вказують куди їхати. Його Величність планував полювання, якраз маги відкривали сезон, а таємничі ордени звіроловів хаосу полювали на кровожерливих тварюк після зими. І їй не хотілось відпускати його. Він ставав близьким, єдиним.

Веларія йому довірилась. У переліку правил хранительок окреслені границі поведінки: треба поводити себе, як порядна жінка. І якщо з віком ті межі правил стираються, та ж Лано могла дозволити собі зустрічатись з коханцями поза будинком, то для молодих все набагато суворіше. Чим тільки не лякали: втратою сил, небажаною вагітністю, мороком…

Вона прикрила очі, дозволяючи страхам днів минулих покинути її хоч на декілька годин. Потім же сама віднайде у вигляді дивного слуги барона й добренько випитає. Вона б вже дістала з шухлядки гострі голки, скальпелі й еліксири, та Його Величність трапився на шляху.

Лежати на шовковій постелі те ще задоволення. Касар виявився ласкавим і турботливим, шкіра, здавалось, ще досі палала від його поцілунків. Їй сподобалось все: й ті шрами на тілі, й судини, й сильні руки, й тепла ванна, яку вони прийняли разом. Чоловік пах трояндами й милом, ніжним медово-димчастим присмаком минулого. Відчувала в ньому вона й трагічні нотки: все ж імперія вся стояла на вухах після смерті дружини правителя і їх новонародженої дитини. Серце тепер боліло за нього й дівчина водила кінчиками пальців по грудині, малюючи візерунки, відчуваючи, як його долоня стискає її плече, наче Касар не хотів її відпускати.

Те блаженство закінчилось швидко: от тобі слуги прийшли. Терон спочатку витріщався, ніби не очікував від де Равейро такого. Сам Касар встиг поснідати разом з нею, подарувати ніжність ранкових цілунків та наказати кравцям пошити найкрасивіші сукні, варті імператорської фаворитки й хранительки.

— Думаю, ти ще не раз рятуватимеш моє життя, — шепотів він на вухо, — оберігатимеш його, а я… Нікому не дозволю скривдити тебе. Плекатиму красу, яку подарувала доля.

У ті миті Сольн відчувала себе поряд з ним, наче в дома. Запах випічки й кориці з’являвся в його аурі, показуючи: Його Величність все ж може бути хорошим. Хоч трішки. Але час прийшов натягувати маску суворості, тільки як прийшов Леар де Гансар з темними вістками у руках.

Тоді й Веларія дізналась: барон покинув замок й відправився до своєї нової провінції, а разом з ним — слуга. Відчай розлився по душі, а вчорашня вуаль страху окутала плечі. Коли ж Сольн вирушила до своїх покоїв, метаючись, як дика кішка, знайшла на столі маленьку записку.

«Час не чекає. Він втікає, як люди від монстрів хаосу… Так і я намагаюсь вберегти себе, хранителько. Але не корми себе ілюзіями, Веларіє Сольн, чи варто тебе називати Вілою? Знаю, батько тебе так називав, коли розповідав».

Руки тряслись, а серце виривалось з грудей. Сіла на край ліжка й важко зітхнула.

«Тільки не думай знову користуватись магією, Вілочко, якщо тільки не бажаєш згинути від рук сліпого розвідника і стати таким, як він — втіленням проклятого духа. Вони полюють за нами. Разом зі своєю смертю ти покличеш біду й до близьких, як зробив твій батько Емеральд. Чекаю на нашу нову зустріч, вогняна хранителько».

Зі ступору Веларія вийшла тільки тоді, коли у двері постукав Терон і сповістив про кравця, що явився за наказом Імператора. Хмари на небі здавались вже сірими, попри яскраве сонце. Йшли останні дні прохолодної весни.