15.1

Їх погляди зустрілись. У ті хвилини, Веларія не могла відірвати погляду від тих соковитих, як зелень, очей. Бачила в них іскорки-вогники, аж дух перехоплювало. Десь почулись кроки й серце стиснулось. В лабіринт дівчина забігла навмання, може й заблукала, але лавочку й тихе місце для думок віднайшла. Нині вогнище страху розштурхали дужче, кочергою, випустили іскри й ті літають по світу — розпалюючи нові вогнища. Вона затремтіла. Їй не хотілось, щоб хтось застукав її зі слугою барона, тоді замком розійдуться нові чутки. А настирлива увага Його Величності після таких «новин» може обернутись гнівом. Веларія зрозуміла ще з перших митей у замку — Касар зрадників не любив. Будь це державна зрада, чи особиста, а за так звані роги, він би точно відіслав до ката, голову повинна вінчати корона.

— Ти найсильніша зі всіх, — прошепотів Онен. — Зі всіх учениць Лано, що залишились. Решта або не ініційовані, кинуті напризволяще, або випиті до дна тією ж наставницею…

— Що?

Кроки ставали ближчими й чоловік потягнув її за собою у безодню проходів, ховаючи у прохолодному затінку. Нестерпний запах кориці щипав носа й Веларія скривилась.

— Що за нісенітницю ти говорив? — тихо спитала, озираючись.

Він підняв руку, застерігаючи. Вхопив за ліктя та змусив завмерти, приклав пальця до губ, показуючи знак тиші. Кроки… Хтось ступав важко й страх окутав горло Сольн, змусивши прикрити очі. По тому шарудінню здалось, що йде чоловік.

«Тільки не Касар, — повторювала хранителька, як прописну істину. — Навіть якщо то Леар, зможу домовитись. Виміняти на щось його мовчанку».

Весняне повітря різко змінилось на морозне: по шкірі пройшовся зимовий холод. Веларія розплющила очі й охнула. Онен тут є прикрив їй рота рукою й вирячив очі. Невідома тінь в темних одежах застигла неподалік. Примарна тінь. Чимось вона нагадувала чоловіка, загубленого у часі, того, хто кинув у вогонь всі надії та сподівання й жив тільки в очікуванні смерті. На темному балахоні — золотий пояс з рогом. Сольн бачила такі раніше, подібні носили сотники й тисячники війська Його Імператорської Величності, навіть подумки пронісся звук далекої тривоги та новий переляк вдарив у серце. Втім, від предмета незнайомого, того хто ховав обличчя в капюшоні за таємничою темрявою, йшло ледь вловне світло. Онен прикусив язика, коли Веларія вивчала високу фігуру. Прикрив її очі вільною рукою, сам же притиснувся до неї, заривши голову в дівочому волоссі. Двоє їх дихали важко. В обох шалено стукало серце. У нестерпній тиші світ, здавалось, завмер. Кроки, важкі, приглушенні травою, потім — дзвінкі від кам’яної доріжки.

Сольн не знала скільки вона так простояла, стискаючи зап’ястя слуги, вслухаючись у коливання вітру ззовні лабіринту, в чиїсь кроки й завивання собак. Горло стиснуло від страху, коліна підігнулись і якби не підтримка чоловіка, вона б давно вже впала. Зимовий мороз відступав, весняна прохолода окутувала плечі. Онен забрав руку з її очей, але дужче стиснув долоню біля рота.

— Тихо, — прошепотів він на вухо. — Ні звуку, ні писку, ні навіть магії. Йдемо до іншого виходу з лабіринтів. Я потім тобі все поясню. Кивни, якщо зрозуміла.

Вона схилила голову.

— Я серйозно Сольн, — від погрозливого шепоту виступила нова хвиля мурах на спині, — це проклятий розвідник. Якщо він затрубить у ту свою волинку, тоді вже не втечеш. Тоді прийдуть ті, від кого загинув твій батько, Веларіє… Й повір мені та смерть легкою не була. А тепер хутко, забираймося, поки сліпий магію запаху не застосував.