Глава 15. Квіти минулого. Нові сили

Темні ворони принесли на крилах такі ж вістки. Похмурі. Веларія сиділа в саду, серед зеленої огорожі лабіринту, ховаючись від світу, від самої себе. Полум’я жевріло всередині, розповзалось щемлячим теплом по тілу, спалахуючи на кінчиках пальців.

Вона не могла себе контролювати. Стриматись важко. Ніколи б Сольн не подумала — прийме новину про смерть наставниці близько до серця. Так, вона ненавиділа її. Не спала ночами, намагаючись осягнути ті істини, що Лано ховала у спробах вижити Веларію зі світу.

Але тепер все перевернулось з ніг на голову: сильне бажання Касара де Равейро отримати її за фаворитку, позиви магічної сили, що здавалась прокляттям-безумством, чумою звалилась на голову.

«Цього просто не може бути, — вертілось в думках. — Як таке взагалі можливо? Магічні сили у хранительок? Якщо хтось дізнається…»

Вона прикрила очі й глибоко зітхнула, намагаючись втамувати полум’я й заспокоїтись.

— Не варто боятись себе, — прошелестів голос слуги барона.

Його звали Оненом й те ім’я Веларія раніше чула серед інших учениць. Підскочила зненацька й ледь не спалила зелену стіну лабіринту. Вилаялась. Найбільше наразі не хотілось втрапити в якусь халепу, а потім ще червоніти перед Імператором.

— Я тобі не зашкоджу, — тихо мовив, наближаючись.

Його голос подібний до шелесту вітру між гіллям, ледве чутним, але таким, що змушував серце тремтіти. Нещасне те билось, мов скажене, наче то останні хвилини життя. Веларія відступила на крок, відчуваючи, як полум’я на її пальцях пульсує, перекликаючись зі страхом.

— Ти… Ти стежиш за мною? — прошепотіла, ховаючи руки за спину. Вогонь знову не підкорявся. Ще трохи та вона спалить ці прокляті кущі, викривши себе, а може й знищить весь сад. Від жару магічної енергії вона почала задихатись та кашляти.

— Хтось же має це робити, — Онен зупинився напроти, зазираючи у її очі.

Мить й на його пальцях спалахнули синьо-зелені іскорки. Вони не нагадували ні полум’я, ні магічні сфери, радше химерне нічне небо й далекі зорі. Переляк від чужої магії змусив відступити.

— Дай мені спокій, — прохрипіла Сольн. — Я за тебе не розкажу, а ти мовчи за мене.

Онен не усміхнувся. Він був надто спокійний, надто вже холоднокровний для того, хто дізнався: Веларія тепер незвична хранителька, що ледь сили контролює.

«Та чи можу я тепер зватись хранителькою? Невже через це й мою матір спалили? Й бабусю? Й загинула вся сім’я?»

— Смерть твоєї наставниці не випадковість, — прошелестів голос Онена, — Маріан завжди з прокляттями гралась і зі смертю…

— Та що ти верзеш? — прошипіла вона, легкий порив вогню спалахнув сильніше, нагріваючи повітря.

— Твоя наставниця також мала магічні сили, — прошепотів він на вухо. — Вона знала, що не протягне довго. У спробі врятувати життя, сама й загинула. Кинула своїх учениць під ніж затуманених, вплутала в такі ігри долі, що ти навіть уявити не зможеш.

Його рука стиснула її ліктя, мов лещатами. Сольн зрозуміла — просто так чоловік не відпустить. Та й дотики його роздавались прохолодою, наче він став її протилежністю.

— Та хто ти в мандрагору фарбовану такий?

— Слуга барона, — хмикнув.

— Брешеш, — процідила крізь зуби.

— Він просто допомагає мені, — продовжив, зазираючи в очі, — я волію віднайти брата, а ти мені в цьому допоможеш, якщо хочеш залишитись живою й вберегти свого Імператора.