Глава 14. Теперішнє. Протистояння істин

Поверхню купола заволікало темно-фіолетовим маривом з чорними прошарками. Веларія зціпила зуби та призвала сили, важко дихаючи. Картинка перед очима затемнювалась, а монстр-наречений намагався впливати на свідомість своєю ядучою присутністю.

«Суміш одержимого хаосу та емпата, — пронеслось у голові. — От чого магів так мало, вони просто не доживають».

Вона не чула ті крики, що існували ззовні та й окутала її пелена ворожої магії, яка зміями хотіла зв’язати руки, дібратись до душі та серця та заполонити все. Сольн відчувала ту боротьбу, морозець по шкірі та приливи жару від власного магічного дару. Очі нареченого заполонила темрява, хижий вискал лякав, як десяток спотворених хаосом чудовиськ. Лиш тоненька стіна з вогню відділяла їх, змушуючи противника подаватись назад.

Веларія відчувала удари магії братів, ті спроби пробратись всередину, зробити все, щоб проклята магія хаосу тріснула. Десь метушився й Касар, його темна фігура майоріла у напівпрозорих прошарках.

— Хранителька-маг, як таке можливо? — пророкотав голос тварюки.

Чоловік, якому вона сьогодні стелила під ноги рушник, бажала сімейного щастя, здорових діточок та урожаю на нивах, нині тягнув кігті до її шиї. Вогонь не пускав, змушував кривити химерне лице ще дужче. Запах паленої плоті заполонив решту повітря й жінка починала задихатись. В очах темніло, а від ароматів минулого людей нудило. Стихія їй не шкодила й  у ситуаціях, коли потрібно вберегти життя її володарки.

Удар, один, другий… Магія купола завібрувала і затріщала. Полум’я оповило лице чудовиська, коли він зробив чергову спробу дотягнутись до хранительки. Протистояння сил набирало обертів: пітьма хаосу оповивала коси, намагалась доторкнутись шиї та здавити тендітне горло. Веларія й ворухнутись не могла, шкіра спалахувала вогнем, перетворюючи і її в давню легенду: жінку зі древніх фресок.

Черговий удар: Еріон стояв з величезним молотом в руках, що світився синім кольором, нагадуючи коваля, зі всіх сил гатив по мареву купола. Тремтіла й підлога, випалена вогнем, вицвіла від хаосу.

Веларії до божевілля захотілось, щоб Касар не стояв поряд з братами, наче не підозрював їх у всіх своїх бідах, щоб Його Величність взяв сина й помчався якомога далі від проклятої трійці.

— Ти не повинна була жити, — прошипів він, кривлячи опечене обличчя, — ті, хто з вогнем вправляються, ще в дитинстві згоряють.

Пройшла всього мить, коли артефакт сили пробив заклинання хаосу. Веларію відкинуло в сторону від хвилі сили. З легень вибило повітря.

— Мамо-мамо! — закричав Леорен.

Інда ревіла й ніхто не міг підійти близько. Метушіння в таверні розбавилось спробами виламати двері, поєдинком між охороною Імператора та одягненими в чорне людьми. Вони тінями танцювали зі сталлю, переміщаючись з одного кутка в інший. Тріщало дерево, ламались лавки, бився посуд, люд ревів. Світле свято перетворилось на божевілля. Білі квіти валялись на підлозі, змішуючись з кривавими каплями. Слабкі люди вили від хаосу, що ті собаки на місяць. Хтось ховався під столами, хтось аж ледь не на стелю залазив, тікаючи від свавілля. Коли Веларії стали на руку, до картини паніки додались нові штрихи: біля неї з’явилось коло вогню. Налякані селяни хвилею побігли до чудовиська. Сольн же, відчувала, як серце б’ється в грудях, в такт з лезгом зброї Онена та Еріона. Вони ловили чудовисько, те ж, спритним звіром, вихром хаосу, живим смерчем, втікало, забирало людські життя. Якщо хтось траплявся на його шляху: падав без духу від удару гострих кігтів.

Древній покруч сіяв страх, хаос й смерть, наче пшеницю. Важко дихаючи, тремтячи, Веларія підвелась, ледь тримаючись на ногах. Від несамовитої спраги пересохло горло. Коли наречений-монстр поранив алхіміка, Сольн перестала стримуватись й дала волю своїй стихії, що ледь її саму заживо не спалила.