13.1

Касар справді злегка нахилив голову, втупившись у чоловіка, що з’явився ніби з нічного кошмару. В його погляді була не просто неприязнь, а давня, майже хижа недовіра. Веларія відчула, як у неї стислося серце. Онен кашлянув і обережно ступив між ними.

— Ми не для сварок сюди прийшли. Тут весілля, музика, квіти… І хтось хоче його зірвати, ось що.

— Хтось або щось, — додала Веларія, нервово стискаючи чашу з соком. — Може прийшов час, до якого ми готувались?

Брати переглянулись. У залі вирувала пісня менестреля про вічне кохання, про щасливу долю та прожиті разом роки. Така собі байка, котру кожна дитина з народження знає, а кожна дівчинка мріє про велике кохання… Як у предка Касара, Діона де Равейро і звичайної жінки — Міли. Вона родом з простих, а він — правитель. Власна доля йому не належить, скрізь політика. Втім, закохані знайшли спосіб поєднатись: Діон зрікся престолу та пішов жити звичне життя з нею. В радості та горі, в печалі та святкуванні. Зрештою, через декілька років, нещастя з іншими членами династії викосили їх життя, як жнець пшеницю і правитель повернувся до своїх обов’язків. Вона ж стала королевою. На той час Раварра ще королівством іменувалась. Чомусь люд взяв ту історію, ідеалізував та показував за приклад справжнього кохання… Він, монарх, і та, що перейшла йому дорогу неподалік лісу, коли Діон направлявся на полювання, а жінка збирала хмиз.

От тільки під час однієї з вилазок в імператорську бібліотеку, Сольн прочитала справжню долю оспіваних у баладах закоханих: король тоді переховувався від змовників та бунту, що скинули його з престолу, а він чудом вижив. Втік з Мілою й оселився в селі, таємно керував людьми у поєдинку з ворогами. Ті родичі корони не просто так покинули білий світ при загадкових обставинах. Діон зі всіма поквитався. Але з тим, як він повернувся собі владу й пройшло велике кохання. Міла тоді народила донечку, а правитель не зміг встояти перед черговою лірою у відвертій сукні.

Веларія не пам’ятала від чого саме померла Міла, але згодом за нею відправився король, бо брат дівчини звинуватив монарха у смерті її й вчинив самосуд. Отаке воно кохання… А ще хранителька спіймала себе на думці: доля Міли чимось схожа з її власною та Касаром. Й Сольн дуже хотілось жити. Жити заради сина, спільної мети їх скромної трійки. Химери самі себе не виведуть, а клеймо не зникне… Вона знала, що і в Онена, і в Еріона воно ідентичне її. Таке ж рівне, червоне та болюче іноді. От і та закарлючка невідомою мовою, розташована на лівих ребрах, ближче до середини, де серце, неприємно заколола. Легенько… Змусивши жінку насторожитись. Вона переглянулась з братами.

— Пес його знає, — похмуро заявив Онен та розвів руками.

— Десь валявся біля таверни, пузом до верху, бо дітвора зі столів стягнула ласощі. Піди й спитай!

Нестримний сміх Еріона заражав. Веларія й сама посміхнулась ненароком. Її друзі любили жартувати між собою, то було щось невинне, просте та ніколи зі злим наміром. Лихе слово хранительці вони не казали, все ж вона єдина жінка серед них, іноді вони називали її сестрою, але… Нині ж то все вдаване. Вона бачила, як чоловіки натягнули маску, як старались не видати зціплені зуби від болю. Всі троє насторожились. Ох, як вона хотіла, щоб у ті миті, то просто була ознака якоїсь там фази місяця, де тонка матерія магії розповзається по світу, змінюючи й час цвітіння дерев, й час урожаю… Змінюючи все.

Та, вочевидь, мрії залишаться мріями.

Вона відчула тривогу, коли почався весільний танок молодих. Полишила Леорена на Касара, наказавши пильнувати сина. Похмурий й задумливий правитель взяв за руку малого й посадив біля себе. З кишені дістав дерев’яного солдатика й подав нащадку.

Вона ж взяла вінок, сплетений з листя папороті, білих квіток амелії вечірньої, квітки, котру вони з Оненом шукали ледь чи не біля лігва чудовиськ хаосу. То рослина з великими квітами, яка на вечір розпускається й пахне медом та карамеллю. Батько нареченої взяв за другу половину й насадив вінець на голову доньки. Індра ж підвелась й ступила на зустріч тепер вже чоловіку, заграла мелодія скрипки, бард зосереджено вів музику, з острахом помилки.

Коли руки молодих з’єднались, тоді й сталось лихо… Лихо, що змусило серце битись у шаленому темпі.