Глава 13. Теперішнє. Обряд

Звуки барабанів та скрипок заповнювали таверну та голосом менестреля. Скрізь лились ріки елю чи вина. Вбрана квітами та гілками дерев таверна ломилась від людей та тремтіла від веселощів. Лиш тільки лінивий не танцював, лиш тільки Імператор сидів у кутку й похмуро споглядав підданих, прикриваючись чужою личиною. Легенька щетина на щоках перетворилась на бороду, густі коси акуратно підстрижені, а ще Веларія намотала йому бинта на лоба про всяк випадок. Його Величність вдавав хворого, хотів здатись бідняком й зовсім не дивився в сторону своїх охоронців, наче їх не помічав.

Імперією ширились чутки про бунт, про рятівника герцога, який стримує позиви божевільного правителя, безумні, як народ передавав, закони. У страшних плітках чого тільки не придумали: то Імператора прокляла якась відьма, яку він покохав, то він купається кожного вечора у крові, чи просто зійшов з розуму й хоче знищити всіх. Найбільше Веларії сподобалась версія де Касара за ногу вкусив хворий пацюк. Іноді вона роззиралась по сторонах, міркуючи: щоб було, якби народ дізнався — він тут. Один з гостей сільського весілля — монарх, сидить собі й вовком на всіх зиркає?

Сама ж хранителька, заміняла матір на весіллі, підтримуючи Інду: слідкувала за порядком, щоб не забули провести всю обрядову частину, ходила від столу до столу, вдаючи, що п’є ель чи вино. Майстерно прикидалась: захмеліла. Хоча саме сьогодні їй нестерпно жарко у прохолодний день весни, а ще в душі засіла скалочка суму… Вона незаміжня. Їй не слухати тих пісень, не ставати на рушник перед вівтарем, не носити традиційні весільні прикраси… Веларія тільки може стати спостерігачкою чужої радості, попри власне горе. Леорен, наче передчуваючи неладне, бігав за матір’ю хвостиком й то діло — смикав за спідницю й питався за солодощі. Малий все чекав завершення довгого дня. Онен, блідою фігурою, наблизився й склав руки за спиною.

— Ти хоч посміхнись, — шикнула на нього Сольн, — не псуй людям гулянку.

— Паршиво все, — прошепотів алхімік, нахилившись, — погані передчуття.

Молодиці повели черговий танок по центру зали, запрошуючи охочих кружляти хороводами біля наречених та поміж столів. Від сміху Онен скривився, наче скуштував малину й розкусив жука, що в ній сидів.

— Щось дивно, — продовжив, — мені спокою немає тут.

— Ти завжди не любив торжества, — пробубніла Веларія й відпила з чаші маленький ковток виноградного соку, — скільки тебе пам’ятаю.

— Зате я не один такий, — кивнув він на похмурого Касара. — Його вже тут позаочі опудалом називають й зиркають…

— Хай буде, — махнула рукою Веларія, — думає, як імперію з руїни відроджувати й слідкує, щоб я ні з ким не сплуталась.

Онен оглянувся, насупився, але все ж натягнув фальшиву посмішку. Леорен тинявся неподалік: діти Амари підбивали його йти на двір гратись, але син похитав головою та попрямував до батька. Музика на мить стихла. Коли заграла інша мелодія, їх вже стало троє. Еріон підійшов.

То був брат Онена й вони — протилежності. Якщо алхімік сивий на свої роки, від впливу його власної магії, то брат відрізнявся пшеничного кольору косами. Він вищий, з сильними плечами, та переважно одягнений у чорні одежі. Траур, що носив після смерті коханої ще відтоді, як Сольн зустріла його. Еріон витриваліший фізично, сильніший та спритніший. Природа дарувала йому якості відмінного бійця, але він програвав брату у начитаності. Онен поряд з ним здавався худим і висохлим, хоч Веларія знала — вони обидва вправні майстри бою, випускники далекої академії Орти. Алхімік розумніший, але у порівнянні з братом, слабший, та й магія у них пробудилась різною, попри спільну кров.

— Хай що, але зброю з нашого запасу дістану, — змовницьки сказав Онен й розправив невидимі складки на сорочці, — простір відзивається.

— Годі тобі, — пробуркотів Еріон, — не псуй Вілі святкування, їй ще вінок нареченої здіймати й вести танок з нашим батьком, а потім розбиратись з гармидером, коли гості стануть вдосталь п’яні, щоб побитись за мідяк.

Алхімік фиркнув й глянув на молодих, ті, своєю чергою, танцювали у кружечку хороводу. Інда і її темнокосий обранець з сусіднього села. Він виявився сиротою й зовсім став не до душі хранительці. Весь час пах землею та гноєм.

— Щось не так, — насупився Онен, — я все верчусь біля солодкої парочки, але… Вловити не можу, іскорка магії вислизає, як погано боби арамісу, коли ми їх у зілля додаємо. Хтось хоче мене обдурити та крізь пальці гіганта провести.

Він колючого погляду Касара, Веларія поморщилась. Раніше біля неї вештався лиш алхімік, а тепер у компанію додався його брат… Його Величності ще вчора дах зривало, коли він тільки побачив Еріона.