12.1

Його Величність стояв біля дверей, склавши руки на грудях. Натягнув личину невдоволення й мов випалював поглядом незримі рани на Веларії. Леорен вже спав, замучившись від ігор і насиченого дня. Сольн же, ледь тримаючись на ногах, доробляла еліксири з тривожною думкою. Серце не на місці… З кожним днем вони з Оненом все більше бачили передвісників лиха, все більше заривались в древні манускрипти й перезирались між собою, будучи носіями таємниці. Таємниці, що нині поєднувала трьох.

Тепер кожного вечора вона хотіла дожити до світанку, а всі похмурі погляди Його Імператорської Величності здавались вже не такою проблемою. На кону стояли людські життя, як і її власне.

— Ти й той алхімік, — прошипів Касар, наблизившись.

Поклав руку на плече й легенько стиснув. Напружені м’язи відізвались болем, як й синці від тренувань й бою.

— Що? — відставила чергову баночку з еліксиром й прийнялась до іншої.

— Ви коханці? Він посмів тебе викликати на двобій.

Говорив правитель тихо, нашіптував на вухо та не знав, що то лиш початок страшної таємниці. Веларія поклялась не базікати лишнього, та чи варто знати йому за ту справу, в котру хранителька вляпалась ще бувши його фавориткою? То не її воля. То її призначення. Серце забилось швидше, тривога бажала вирватись, але жінка важко зітхнула, відчуваючи, як емоції здавлюють горло.

— Яка різниця? — процідила крізь зуби. — Ти вже мене дістав… Я тобі не жінка!

— Ти кожного дня по декілька разів наголошуєш на цьому, — прошелестів його голос біля вуха.

Касар притиснувся до її спини. Вона відчула тихе дихання біля своєї шиї. Чоловіча долоня оповила її зап’ястя, інша ж ковзнула по талії, притискаючи до себе.

— Не заважай працювати, — проскрипіла, як повалене дерево під час негоди.

І то був тільки початок бурі: ті перші капельки дощу, що падали на землю. Його Величність до безпам’ятства пах свіжоскошеною травою. Сольн прикрила очі, ще трішки й почне кричати, а така витівка не потрібна. Леорен прокинеться, доведеться дитину заспокоювати. Син не винен, що його батько такий.

— Я попросив Леара надіслати скриню з одежами для нас на весілля, — продовжив чоловік, не помічаючи її напруження. — Не нашого титулу одежі, але кращі, аніж ті поношені сукні, що лежать у тебе по закутках.

Вона закотила очі, захотілось вирватись від його хватки. Стихії вирували в ній полум’ям люті. Мить… Й розум затьмарило бажання спалити все навколо. Дотла.

«Спокійно, — мовила сама до себе подумки, — спокійно-спокійно, хранителько. Ти єдина, що залишилась з такими здібностями. Ти не повинна застосовувати сили без особливої потреби…. Показати Касару свої справжні можливості дуже велика помилка!»

Вдих. Вдих. Декілька митей п’янких ароматів… Полум’я всередині згасало.

— Я тобі не віддамся, навіть не проси, — сказала тихо, стиснувши його долоню вільною рукою.

Касар хмикнув.

— Радше хочу бажати, щоб ти не зробила цього з алхіміком, — прошепотів на вухо, — Веларіє, я накажу відітнути йому голову й спалити, якщо дізнаюсь.

Хранителька не стала сперечатись й казати: Онен й сам подібне зробить з де Равейро, а потім впаде від дії артефакту. Та помилка стане фатальною для обох.

— Якщо ти пообіцяєш зберегти життя нашої дитини…

Сольн розвернулась, щоб зазирнути у ті безсоромні, чорні, як ніч, очі.

— Якщо прийде час, і скажу: «Бери Леорена і йди, ти це зробиш без зайвих питань».

Касар нагадував хитрого лиса. Правитель він жорстокий, але розсудливий, якщо пальцем в небо не тикає.

— Пообіцяй, що жоден чоловік тебе не торкнеться, — прошелестів його хриплуватий голос біля вуха, — ніхто окрім мене…

Їй здалось, що десь пролунав грім та нічне небо роздвоїлось від блискавки. Але… На дворі стояла тиха погода. Минуле впилось в думки, як ненажерливий комар.

«Чи можу я пробачити його?»

— Не думай, що я перед тобою кланятимусь й ноги цілуватиму, — процідила крізь зуби, — добре… Коханця не заведу, але й ти руки забери.

Від його посмішки тріумфу їй хотілось заплакати. Касар наче відчував її слабкі місця, наче хтось зверху вказував рукою на них. При інших обставинах вона б вказала йому на двері, але нині обставини змінились.