Глава 12. Теперішнє. Підозри. Час весілля

Касар прокинувся серед ночі. Несподівано й негадано. Оглядівшись він не застав Онена на його лежанці у протилежному кутку кімнати. Леорен теж виявився одним на ліжку. Ні Веларії, ні алхіміка. Обережно пройшов на вулицю, тільки й двері скрипнули. Тиша весняної ночі змусила Касара поморщитись, навіть чув квакання жаб, які доносились з річки. Обійшов будинок по залитому місячним сяйвом подвір’ї й ледь не вилаявся.

— Ваша Величносте, — пролунав голос, коли Касар вийшов до дороги.

— Куди поділась Веларія?

— А?

— Знахарка й алхімік, — процідив крізь зуби, — пішли з дому посеред ночі, де вони?

Декілька митей, довгих, як нудна мелодія скрипки у час веселощів, він спостерігав на здивоване обличчя й починав проклинати де Гансара. Все ж його люди, його недопрацювання.

— Та я не знаю, Ваша Величносте, — тремтячим голосом мовив солдат, — я на пост заступив з годину тому.

— З цієї хвилини, наказую: додатково слідкувати за сільською знахаркою Вілою та алхіміком Оненом, — процідив крізь зуби Касар, — кожного дня доповідати!

Розвернувшись, він попрямував до хатини, відганяючи непрошені думки.

Веларія ж повернулась додому, коли почало світати. Він прикидався сплячим, але крізь вії побачив, як жінка передягнулась у нічну сорочку й попрямувала туди, де спить їх син. Той ранок для Імператора виявився тривожним: новини про змовників. Герцог, «праведний» намісник, вже починав змінювати закони, підминати під себе знатних лірів й то Касару не подобалось. Але… Поки ще рана болить, поки ще він не може гідно зброю в руці тримати — повертатись йому зась. Іноді чоловік ловив себе на думці: готовий віддати трон, аби залишитись з коханою та сином та жити спокійно, полишивши тягар влади у минулому. Ще йому хотілось врешті Веларію привести до замку, показати Леорену портрети його величних предків та представити двору свою єдину дитину, провівши ритуал істинності крові.

Онен з’явився під обід, коли хранителька накрила стіл. Про що перешіптувались вони, Касар розібрати не міг, та й Леорен не хотів їсти спокійно. Супи малий, не любив. Веларія то й діло шикала на нього й грозилась залишити його у хаті: ні тобі ігор з дітлахами, ні подорожі на ярмарку за солодкими півниками, новими одежами й іграшками. Дивлячись на сина, Імператор й сам згадував свої дитячі бунтування: як тікав з палацу зі дітьми слуг, передягнувшись в лахміття, як ловив з ними у темних провулках котів на спір, аж поки його не зустрів батько зі старшим братом, під час однієї з прогулянок столицею. Матір тоді занедужала: тижнями не виходила з покоїв, тільки її й лікарі бачили, владу серед жінок захоплювала нова фаворитка, й кому було діло до малого Касара?

Він не здивувався, коли Сольн знову відправилась кудись разом з Оненом, полишивши Леорена частково на нього, й частково на Амару. День тягнувся до вечора повільно. Його Величність знудився на весняному сонці, перечитуючи старі листи, міркуючи про дні насущні. Аж поки темна тінь шпигуна, не намалювалась на стежині біля хатини. Одягнений під селянина чоловік кивнув, ледь стримався, щоб не вклонитись.

— А знахарка Віла туто живе?! — спитав гучно, ледь не перекрикуючи дитячий сміх. — Доброго дня, тобі, господарю!

— Туто-туто, — похмуро заявив він, розвівши руками, — жонки дома нема, приходь пізніше!

Ступивши декілька кроків вперед, шпигун, імені якого Касар не пам’ятав, прошепотів:

— Вони були недалеко біля лісу й…

Де Равейро підтиснув губи, пальці стиснув в кулаки. Він вже встиг уявити картину: Веларія й проклятий алхімік на лісній галявині квіти гріха збирають.

— Вони бились на мечах, — продовжив шпигун, — досить довго. Алхімік навчав її…

У ті хвилини Імператор Раварри вже не знав, що гірше: те, що вони б виявились коханцями, чи поєдинок на мечах… З тендітною жінкою! Його жінкою!