11.2

Веларія зблідла. Погляду не зводила з нового барона провінції Анр, точніше — з його слуги. Надто ті риси обличчя схожі з тими, що вона розгледіла у напівтемряві тієї шаленої ночі. Надто вже той слуга з білим, немов сніг, волоссям зиркав на неї. Їй вартувало зусиль, щоб не видати себе. І Касар, і Леар виглядали настороженими. Після скромного пікніка в імператорському саду, йшло представлення нових намісників земель. Декілька змінилось через смерть попередніх, або через рішення Його Величності. Сольн не відходила від чоловіка ні на крок. Щоки маковіли, розквітали червоним квітом, забираючи хворобливу через нерви блідість. Той прилив крові її дратував: забирав на себе увагу, заважав ясно мислити. В голову то приходили якісь забобони, почуті від старих бабок. Якщо вірити їм… То все злий умисел ненависників, злих язиків й тих, хто хоче тебе заживо в землі закопати. Й хоч такі люди в житті Веларії існували, вона вперто відкидала ті дурні думки. Касар виявився ласкавим: тримав її за руку, час від часу цілуючи тендітну долоньку, він зазирав у її очі. На руду бестію він не зважав. Та вертілась неподалік, привертаючи увагу то лунким сміхом, що дзвіночками розливався, то якимось питаннями, та навіть співом.

«Працівниці червоних провулків позаздрять її вмінню звертати увагу та, можливо, зазивати клієнтів», — подумала Сольн, важко зітхаючи.

Імператор уваги на де Моро не звертав, а від того голосу більше крився. М’ясник же обачливо тримався осторонь, час від часу переговорюючись з особистим камердинером Касара.

Веларія пройшла за правителем до струмка. Саме тут, зовсім недавно, стався черговий напад. Рани гояться, а от спогади… Вони виринали з закутків свідомості, змушуючи сироти на шкірі витупати.

— Ти тремтиш, — сказав Касар тихо й обійняв її за плечі. — Я б хотів, щоб моя хранителька пробачила мою гарячність та повернулась до своїх покоїв.

— Ніби, ви питатимете, Ваша Величносте, — потупила погляд.

«Й спогади, й той, хто міг завдати тієї шкоди… Пролити його кров, змусити мене знову проводити ночі за лікуванням й віддавати частинку магії для зцілення».

Слуга, вдягнений небагато, тримався біля ліра. Ходив за ним тінню, й кожен раз, коли біловолосий зиркав в сторону де Равейро, вона здригалась. Інстинктивно тягнулась до чоловіка, порушуючи придворний етикет, незримі правила для хранительок. Коли Веларія опинилась в його обіймах, здавалось, світ зупинився. Тепло його тіла заспокоювало, а гіркуватий запах жасмину й диму, ставав рідним, тамуючи її образу. Вона вже починала забувати про декілька спеціальних еліксирів, схованих в одній з її скринь, своєрідну помсту, яка не зашкодить, але провчить. Змусить Касара повзати на колінах та благати про зцілення декілька днів.

— Той барон, — прошепотіла…

— Вірна мені людина, — поцілував її у маківку він, — а його землі важливі для імперії.

Сольн кивнула, задумавшись. Придворні ліри витріщались на них очима з розміром з чайне блюдце. Монарх притягнув її до себе за талію. Певно, вияв такої зацікавленості правителя у молодій хранительці — грім посеред ясного неба.

— Він пахне лісом, — мовила, задумавшись.

Веларія защулилась, глянувши на слугу. З жахом усвідомила: від того вона не відчула ні однієї нотки аромату. Він — невидимий.

— Тобто? — поморщився Касар.

— Іноді я можу відчувати запах людей, точніше не їх, — запнулась, — їх минулого. Якщо справи погані, то тхне гниллю, і навпаки.

Декілька митей він мовчав, розглядаючи її, немов ляльку на вітрині. Та його задумливість, уважний погляд, трішки наляканий й приголомшливий змусив дівчину відступити. Сама не знала, що ж її за язика потягнуло вимовити велику таємницю, сама ж в себе подумки вже камені кинула.

— Й скільки ти ще таємниць ховаєш, моя хранителько? — склав руки за спиною. — Здивуюсь, якщо дізнаюсь завтра — ти нащадок древнього й знатного роду.

— Тут ви вже, Ваша Величносте, не малюйте рожеві картини. Я — звичайна хранителька з простої родини, яких тисячі у ваші імперії.

Розмову перервала вістка про гінця. Де Гансар виглядав спокійно, але в його очах читалась тривога. Касар підібрався, як перед боєм.

— Подбай про мою хранительку, — наказав Імператор, перед тим, як ще покликати барона де Зіро.

Слуга поклонився. Касар зник у проході за вербами, тільки лати його охоронців показували далекими відблисками на сонці, де чоловік може знаходитись. Вона ж затремтіла. Опинилась сама серед голодних вовків. Бажання насолоджуватись весною вивітрилось. Веларія йшла поряд з охоронцем та камердинером, направляючись до замку.

— … хранительки, ті ще відьми, — почувся приглушений голос з-за оповитої плющем перегородки, що розділювала сад на декілька частин, — безрідна обідранка, сім’ю котрої стратили через зв’язок зі змовниками…

Сольн не помітила, як жар, що приливав до щічок, підсилився. Він наче по світу розлився, поєднуючись з люттю, яку вона відчула. Її — океан. Кілька сльозинок сповзли по щоках. Хранителька підтиснула губи, а потім здригнулась від пронизливого крику. Рудоволоса ліра вибігла з-за перетинки й швидко побігла до фонтану, стрибнувши в чашу. Язики вогню на її одежах розгорались з кожною секундою дужче.

Головокруття… Веларія відчула, як різко від неї забрали частину сил, серце билось шалено, а руки тремтіли.