Глава 11. Квіти минулого. Непрохані сльози

Їй здавалось: з нею грають якусь гру. Забавляються, як кіт з мишею, як дитина з лялькою. Цього ранку, коли Веларія прокинулась від ранкової прохолоди, вікно у її кімнату виявилось прочиненим. На столі лежала рідкісна синя троянда й записка.

Тонкий, майже прозорий пергамент був складений удвоє. Засяяв коли вона взяла його до рук. Почерк незнайомий, кострубатий й написаний синіми чорнилами. Гадати чиїх то рук робота не довелось. В пам’яті з’явився чоловік у темно-синьому плащі, що в нічній темряві вклонився їй й невловною тінню сягнув на дахи будинків.

«Ми ще зустрінемось, Веларіє. Коли зорі зійдуть, а вітер принесе відлуння твого голосу до мого берега. Не бійся й не зупиняйся… Вибрані не залишаються в клітках. Вони шукають істину й рано чи пізно її знаходять.

Я тобі все розповім.

Твій таємний друг».

Голова йшла обертом, навіть тоді, коли її покликали супроводжувати імператорську свиту під час прогулянки. Чергова кандидатура не пройшла перевірку на придворного лікаря від Леара, тому вихід Його Величності з замку передбачав присутність Веларії.

Про рідкісну квітку вона нікому не сказала, мовчки поставила її у вазу, вирішивши: потім засушить на пам’ять. Записку ж сховала поміж інших паперів, вловлюючи на ній крупиці магії. Скоріше за все, послання з часом зникне. Одягнена у непишну сукню з корсетом, все більше до моди простаків, аніж лірів, хранителька спостерігала за бесідою Касара з іншою жінкою. Блідолиця молодиця сяяла білосніжною посмішкою, її руде волосся каскадами спадало на плечі, а зелені одежі приковували погляд. Імператор вертівся біля неї, як метелик біля магічного світла: обпікав крила від тепла, але не згорав дотла.

Дух перехопило. Не вірячи своїм очам, Сольн зупинилась посеред дороги. Касар навіть не помітив, як вона прийшла. Відступила в сторону, в тінь дерев, сівши на лаві.

«Та от воно як, — думала, коли серце шалено стукало, пронизано болем, — мене вже використав… Вийшло, що честь мою занапастив, хоч ми й не спали. Відкинув, бо за його ж наказом Леару допомагала».

Вона помітила направлені в її сторону зацікавлені погляди. Ліри вже списали Веларію з рахунків, відкинули, як використану хустинку, якою піт з лоба витерли. Вона б розревілась, якби не роки навчання у Лано. Наставниця, якою б занепалою не виявилась, навчила її тримати лице, стримувати емоції.

Втім, спостерігаючи за прогулянкою Його Величності, Веларія не помітила, як до неї підійшов чоловік. Від чого ледь не підскочила, коли тихий голос пролунав поруч зненацька.

— Втриматись на верхівці влади ще потрібно вміти.

Арсін де Верандо, герцог й родич Касара, усміхнувся й подав руку, запрошуючи. Веларія довго не думала, протягнула свою тендітну долоньку.

— Ваша Світлосте, — сухо відповіла, після поклону, — мене та вершина не цікавить. Гори — непередбачувана, я б сказала, стихія. Вони самі по собі живуть, обвіяні вітрами й осипані снігом або дощами. Там своя правда, світло й воля.

— Поетично…

— Що вам від мене потрібно? — прочистила горло. — Досить реверансів, кажіть прямо.

— Занедужав я.

Він був вище за неї на голову. В очах — хитрість, а саме обличчя більше неприємне, аніж красиве. Як представник знаті, Арсін мав чисту кров імперців, витончені риси зовнішності й манірність. Все б нічого, але від нього віяло запахом затхлого болота. Сольн ледь стримувалась, аби не скривитись й тримала дистанцію, якщо нахилиться ближче — без казусу не обійдеться.

— Я б хотів, щоб ви мене оглянули, — додав він, провівши пальцями по її долоні, — людина я зайнята, самі розумієте, а от лікарям все більше не довіряю, лиш тим, хто рятує життя Його Величності.

«Співай-співай, пташечко, у вишневому саду, — подумала хранителька. — Від тебе кров’ю за три квартали несе».

— Його Величність заборонив мені лікувати інших, — випрямилась й відвернулась до алеї троянд.

Запахи квітів допомогли оговтатись. Біля них хотілось оселитись, звити гніздечко, немов лелека. Касар врешті помітив супутницю герцога: скривився й відпустив руку рудоволосої ліри.

— Для свого родича, думаю, він зробить виключення, — карамельно-медовим голосом сказав герцог й кивнув Імператору. — Піду, спитаю.

Їй залишалось тільки відступити у тінь дерев й очікувати. Павуки в банці голодні і їжу, яку Веларія дала, ті крихти, поглинуть за лічені хвилини.