10.1

— Про всяк випадок, я завжди можу одягнути свій темно-синій плащ, — мовив Онен, стискаючи її долоню.

Вони стояли біля тину, спостерігаючи за дітьми. Ті ж за грою бігали то з одного двору в інший, то на дорогу, ледь не виламали Веларії двері до теплиць. Отак й намалювалась варта. Сонце починало заходити, одежі сушились неподалік та гойдались в такт вітру. Дитячий сміх лунав, здавалось, аж до неба, десь в траві сиділи цвіркуни. Алхімік натягнув посмішку, озираючись.

— Головне брата свого не візьми за компанію, — хранителька прикрила очі, — й не скачіть перед очима Касара, а то непереливки всім будуть.

— Я у будь-який момент можу повернутись до ремесла, — прошепотів біля вуха, — одяг вмить змінить колір, обличчя зникне за пов’язкою, ти тільки скажи.

Вона хмикнула, не знаючи чи плакати, чи сміятись. Його Величність, повернувшись до хатини з річки, дивився на Веларію скоса. Вона знала, що значить той задумливий погляд: Прожерливе Вогнище готове палати на курганах, де одразу похоронить своїх ворогів.

«От тільки що він зробить з нами? Леорен тільки почав тягнутись до батька, Касар же в його присутності змінюється. А змовники? Що чекати від тих диких псів?»

— Коли еліксири варитимемо? — спитав Онен, важко зітхаючи.

В полі зору з’явилась Амара й та недобре зиркнула на парочку.

— Тоді коли треба, — почулось за спинами, — руки від моєї… — Касар прочистив горло й задумався, — матері мого сина прибери!

Якби хтось з придворних завітав до Аеру, пройшов дикими вуличками, які місцями поросли бур’яном й чортополохом, завернув на дорогу до річки, він би неодмінно впізнав Імператора. У тому чоловікові, блідому, але з червоними очима від роздратування, порослому щетиною та прикрашеному новими шрамами все одно залишалась твердість характеру і властолюбство. Ще трішки й він, як чайник закипить, а з вух піде пар.

Алхімік сперечатись не бажав, розтиснув долоню, але Сольн вхопила його за п’ясток.

— Я тобі не дружина, — сухо мовила жінка, — як там у тих політичних шлюбах?.. Нащадка виносила, народила, здорового? От й гуляй по світу й очі закривай, як твій чоловік з фаворитками по палацу плентається. Так от… Я свій борг перед імперією вже давно погасила.

Касар, вислухавши войовничу тираду, ступив ближче. Веларія помітила, як підтиснув він губи, відчувала те його шалене бажання спалити Онена заживо. Він ніколи не терпів, коли хтось її торкався й переходив ту незриму межу між ввічливістю й фліртом. Його долоня обхопила талію Сольн й притягнула до себе.

— Що там наш синок? — прошелестів Його Величність, ховаючи роздратування. — Бігає швидко, ватажок серед дітей… Весь в батька!

Хранителька б стукнула його, але на горизонті з’явилась п’ятірка людей: три дівчини й два чоловіки. Останні несли в руках вінки з гілля дерев та квітів, обмотані білими стрічками. Дві дружки зі свічками в руках, й молодиця. Десь серед гурби вона впізнала батька нареченої — статного чоловіка, що тримав млини й займався випічкою. Онен поглянув на Веларію насторожливо, рука його потягнулась до зброї на поясі, весь алхімік напружився й витягнувся, немов струна, згадуючи минуле. Касар же нахмурився.

— Годі вам, — тихо сказала вона, — на весілля прийшли нас просити.

Й слідуючи її словам, дівчина одягнена у вишите біле плаття, жовтими нитками, кинулась до неї. Сольн відступила від чоловіків, йдучи їй на зустріч.

— Віло!

Солодкуватий запах хліба й легка тінь хвороби, залишків важких днів, переслідували дівчину з рудим волоссям. Красуня обняла її, змахуючи сльози.

— Ми першими до вас прийшли. Я… Виходжу заміж! Віло, ви ж мені за матір… Врятували мене тоді…

Хранителька завмерла. Інда одна з найперших, хто прийшов, коли Веларія поселилась в сім’ї. Бідну дівчину монстр хаосу атакував. Ті рани — одні з найважчих, які тільки можна лікувати. Мало хто зі столичних лікарів за таке береться. Стільки ризику для хворого й самого лікаря, але Сольн вдалось виходити Інду за допомогою знань хранительки.

— Ви мені ж за матір, — мовила наречена, — ви ж прийдете? Ви ж допоможете? Хто ж як не ви? З нами ходити запрошувати не потрібно, ви не бійтесь…

Касар за спиною прочистив горло. Веларія глибоко вдихнула від потоку питань й новин. Леорен навіть полишив свою гру й підійшов ближче.

— Звісно ж, — відповіла жінка, — казала ж тобі: «Рани затягнуться й на весіллі гулятимемо».

Вона усміхнулась та взяла руку молодиці у свою. За традицією, Веларія повинна винести три квітки. Люд вірив, що від їх краси й кольору залежить доля нареченої. Повівши за собою до клумб й теплиці, Сольн взялась думати, чим би таким нагородити Інду, щоб не образити. Тим часом чоловіки й дівчата ходили за ними, наспівуючи пісень. Чого тільки вартувало обличчя Касара, що, здається, ледь не вперше застав звичаї народу своєї імперії.