Глава 10. Теперішнє. Справи минулого

Веларія прала речі на річці. Онен розбирався в Аері зі справами, Леорен ж зібрав свою хлопчачу банду на дворі в Амари. Від появи Його Величності в житті з’явився невеличкий плюс: Леар наказав спостерігати за дитиною своїм шпигунам. Сольн вже знала: миловидна парочка, яка зранку з’явилась в хаті неподалік, то його люди, підопічні М’ясника. Касар же впав в довгі роздуми, навіть вже ввечері не реагував на присутність Онена.

Вона… Вона насолоджувалась хвилинами тиші, співом пташок та сонячним промінням, активно терла одежі, виполіскуючи їх та складаючи у кошик. Десь в очереті видавали звуки жаби, що вилізли на тепло. Веларія впадала у свій особливий стан, в якому спогади навіть пішли на другий план та важкі роздуми.

Втім ідилія перервалась. Його Величність власною персоною прийшов до річки, ступив на дерев’яну кладку й склав руки за спиною. Вона навіть не одразу почула ти тихі кроки лиха, що насувається грозовою хмарою. Лиш запах диму та троянди.

— У мене погані новини, — похмуро мовив й насупився.

Жінка продовжувала терти Леоренові речі, тільки підняла на декілька митей погляд на правителя.

— Тепер я занедужав… Новини кажуть, — проскрипів він, наближаючись. — Дуже сильно мене хвороба пройняла, що аж зробив герцога своїм намісником.

Серце Веларії на мить зупинилось. Ігри влади вже не супроводжували її декілька років. Сільське життя має свої виклики й турботи, тут вже не до інтриг, тільки й думаєш, як гроші знайти, урожай посадити, наколоти дров й щось зробити сусідській кішці, що перевернула ящик з розсадою в теплиці.

— Могла б пожартувати, що ти й так все життя на голову хворий, — зіщулилась й прийнялась виполіскувати сорочку, — але тебе вже тим не здивуєш.

Хранителька спиною відчула його лють, що розповзалась по повітрі й втікала еманаціями емоцій у воду.

— А що там твій славнозвісний артефакт влади? — додала, випереджаючи його. — Він же повинен загарбника спопелити, якщо вірити твоїм же словам.

Імператор підтиснув губи, зиркнув на неї вовком й важко зітхнув.

— Він знайшов спосіб обійти родовий захист, — мовив тихо, але так, щоб Веларія почула, — до артефакту йому не дібратись, але й магія не атакуватиме, можливо вважає мене слабким правителем, от якби ти не втекла і я провів ритуал над Леореном…

Він докору в його голосі хранителька поморщилась. Здається, ще трохи й біля них літатимуть іскри у повітрі, від тих сил, які вирують поряд. Вона відчувала ледь вловний, аромат гірчиці… То втрачені можливості та спроба звалити провину на чужі плечі.

— Років шість-сім тому, хтось співав мені на вухо, що владу просто так не захопиш за допомогою дитини, та ж має народитись в законному шлюбі та не бути байстрюком!

— Таким може вважатись той, хто не бачив артефакту, — він зазирнув їй у вічі, говорячи швидко, — навіть якщо моїй дитині вже п’ятнадцять, але ритуал не проведений — марна кров, марне життя. Владу він не захопить, як і не допоможе зберегти її. Все марно!

Веларія важко зітхнула, витягнула з річки свою сукню й поклала на місток. Потім вже прикрила очі, приборкуючи бурю емоцій. Та вирувала всередині морським штормом, де нескорені води руйнують все на шляху або намагаються сягнути хвилями до небес. Так й вона нині… Стримувала, щоб не пихнути чоловіка в річкові води, не підняти каламуть. Її він дратував.

— Ти не питаєш же чому я втратила до тебе повагу, чому відношусь фамільярно й радше хочу випхати тебе з хати, не зважаючи на титул?

Обличчя Касара не мало змін, лиш задумливий вираз ставав відповіддю на питання.

— Ти просто з часом стала норовливою, — сухо мовив, рівняючись з нею, — я до таких жінок звик.

— Але ти мав на них більше впливу, аніж на мене.

— Ти помиляєшся, — прошелестіло в унісон з вітром.

Для стихії то своя, особлива мелодія, для Імператора — звичні слова.

— Я можу скористатись іншим артефактом, що підтверджує родинні зв’язки між батьком та дитиною. Древня магія помилитись не зможе, а я отримаю підтвердження і спадкоємця, тебе ж… Заберу з собою, якщо поталанить, а ні… Ти добре облаштувалась у тій своїй хижині.

— Як ти смієш, — зашипіла Веларія й стукнула чоловіка в плече, — то я його народила й виносила, я не спала ночами й не доїдала, щоб прокормити дитину!

Касар поморщився й насупився, вхопив хранительку за п’ясток.

— Та байдуже, що вас, хранительок оберігає магія, пов’язує нерозривним зв’язком з тим, кого ви щиро покохали. Все одно й на ті старі легенди, на все…. Ти втекла, ти зрадила! Знаєш як мені було?

Сольн глянула в ті чорні та безсоромні очі. Імператор вмів відкидати власні почуття та не помічати емоції інших. Десь далеко почулись голоси, хтось йшов переговорюючись й тільки думай чи не стануть ті люди свідком чергової драми.

— А як мені? — тремтячим голосом проговорила Веларія. — Знати, що ти тримаєш мене в замку, обіцяєш світле майбутнє, надто охороняєш, а сам в саду з лірами гуляєш і маєш у планах варіант одружитись з принцесою! Бо так, бачте, краще!

— То справи імперії, — сказав сухо, — всього лиш наміри, що не збулись… Навіть якби я уклав політичний шлюб, ти б була поруч. Завжди!