9.2

Мало біди, так ще додалась. Як виявилось: вони в будинку не одні. Принаймні, якби не швидка реакція Леара, то Веларія вже давно лежала пораненою, а може й зовсім не живою. Чоловік вчасно потягнув її на себе й молода хранителька тільки почула, як над їх головами щось свиснуло, а потім з тріском загналось у двері.

— Ножі для метання підкріплені магією, — прошипів граф, після того, як смачно вилаявся.

В кінці коридору вони побачили невідомого, закутаного у темно-синій плащ. Сольн готова побитись об заклад: то загадковий найманець. Завмерла на мить у німому страху. Вона пам’ятала ті рани, що він наніс Касару. Імператор ще досі не оправився, ще досі приймав ліки й озирався по сторонах.

«Якщо він пов’язаний з Лано, — подумала Веларія притискаючись до Леара й прикриваючи очі, — вона могла наказати йому забрати моє життя».

Повітря нестерпно пахло димом, магічною енергією, що згоріла, сухою і гнилою травою. Вона відчула роздратування противника. Ошелешена навіть не збагнула спочатку, коли Леар рвучко потягнув її в сторону, змушуючи заховатись у невеликій ніші. Дихав він важко, декілька лайок зірвалось з його вуст. Сама б Сольн теж би добряче вилаяла нечестивця, але прикусила язика. З-за повороту пролунав тихий свист та срібне лезо блиснуло, коли застрягло в стіні. Де Гансар зціпив зуби й дістав медальйон на тоненькому ланцюжку, створюючи невидимий, напівпрозорий бар’єр. Веларія відкрила рота. Волосся стало дибки.

— Що? — огризнувся граф. — То артефакт, не роби з мене мага, Сольн.

Іскри посипались в сторони, коли чоловік притиснув пальця міцніше до золотої прикраси, магічна хвиля пройшлась глухим гулом по стінах. Там, на тій стороні хтось викрикнув від болю. Де Гансар дістав з-за пазухи зошита і всунув його в руки Веларії.

— Сховай.

Вона послухалась. Леар виглянув у коридор. Веларія принюхалась. Окрім аури запаху, постаралась відрізнити справжні аромати. Часом вони змішувались, кружляли, як пара танцівників під час весняного вальсу.

— Будинок горить, — прошепотіла, — дим… Він справжній.

— Трясця, — процідив граф, виходячи зі схованки першим.

Він оголив меча й озирнувся. Коридор зі сторони ворога наповнювався білим туманом, що розпливався у повітрі. Веларія взяла Леара під руку, ведучи у протилежному напрямку до сходів, надіючись, що артефакт або поранив найманця, або лишив його життя. Часу на зайві запитання не було. Паніка вирувала в серці, страх дурманив думки. Записи наставниці дівчина тримала під сорочкою, близько до серця, як найціннішу річ. Половиця скрипнула, видаючи рух за їх спинами. Веларія повернулась, щоб побачити, як меч де Гансара зустрівся зі зброєю невідомого.

— Тікай! — наказав Леар й кинувся у танок сталі та життя.

Дівчина кинулась далі по коридору, пробігаючи крізь кімнати учениць, потім — побігла вниз по сходах. Сироти пройшлись по тілу, коли вона почула, як хтось викрикнув її ім’я. Все застигло. Сольн насторожилась.

— Веларіє! — донеслось відлуння. — Він мене ранив й помчався за тобою!

Вона знала: з такої відстані Леару не докричатись. Шлях на перший поверх, крутився.

— Я виберусь, не здумай йти за мною, тікай! — знову голос пролунав наче поруч.

Тепер їй вже не здавалось, що де Гансар не маг. Вона впевнена в причетності імператорського шпигуна до магічної братії, от хоча б по фіолетових відблисках, слідах чужої сили, можна переконатись. Бігла по лабіринтах коридорів, ледь не гублячись. Знайшла прохід до теплиць, крізь лабораторію. Серце хранительки ще стиснулось від жадності: якщо в будинку пожежа по-справжньому, тоді цінні інгредієнти згинуть у полум’ї. А знаючи колекцію Лано… Навіть якщо та, втікаючи з міста, забрала найрідкісніші ліки та компоненти, там залишились ще досить цінні речі. Довелось придушити наміри повернутись в лабораторію. Двері скрипнули. В обличчя дмухнув порив свіжого повітря. Дівчина зітхнула з полегшенням, якби на рука, що опустилась на плече.

Веларія відскочила, розвертаючись, щоб завдати удару. Її ж противник гав не ловив, і безшумно відступив до входу. Вона подалась назад, після того, як промахнулась.

Незнайомець у темно-синьому плащі стояв мовчки, як тінь. Він не поспішав забрати її життя. Обриси обличчя показались, бо його пов’язка сповзла. І хоч Веларія не була впевнена, та їй здалося, що вона бачила його раніше. Дуже давно в дитинстві. Відступала, а він… Незнайомець лиш вклонився. А потім… Потім він поправив тканину, що приховувала обличчя й скочив на дах теплиці, рухаючись зовсім безшумно та непомітно, зливаючись з темрявою.

— Що то таке було? — прошепотіла вона.

Лиш запах диму привів до тями, лиш думка про те, що тепер потрібно рятувати Леара й вшиватись до імператорського палацу.

***

— Я злий на тебе не тільки тому, що ти самовільно погодилась допомогти де Гансару, а ще тому, бо ти обманула мене.

Від сухого голосу Імператора вона понурила голову. Останні події добили — чого вартувало лиш магічне дзеркало, уклін найманця та пожежа, яку ледь вгамували столичні маги. Будинок Лано, прихисток для багатьох учнів згорів вщент. Магічний викид — річ не проста. Спочатку стіни горіли повільно, потім вже вогонь з силою пожирав все на своєму шляху. Веларії поталанило віднайти графа до того, як на їх голову звалилась стеля, й вивести його. Поранений шпигун загубився серед коридорів та стікав кров’ю.