9.1

У думках тоді з’явились силуети дитячих спогадів. Тих наївних, туманних… Повернутись до них майже неможливо: свідомість поклала їх на дальні полички пам’яті і як Веларія не намагалась б дотягнутись, зажди не досягала мети. Іноді їй здавалось: хтось над нею провів ритуал й позбавив важливих спогадів. Сольн застигла поряд з графом, стиснувши його долоню, шукаючи підтримку. Вона тремтіла від поривів весняного вітру: той бив у шибки, наче бажав стати третім свідком записів Лано. Леар насторожено повернув голову, його пальці стиснули зошит у спробі перевернути ще одну сторінку, але та розсипалась. Ледь помітний спалах казав про захисну магію, що залишила по собі попіл і тонку павутинку чорнил на підкладці столу.

«Невже вона магиня? — подумала Веларія. — Не істинна хранителька, ні… Ми магами стати не можемо, лиш трішки-трішки користуватись енергією. Це магія керує нами, а не ми нею. Невже Лано стала порушницею правил? Тоді хто вона насправді?»

— Що саме вона не повинна згадати? — запитав шпигун й поморщився. — Й хто та вона?

— Якби я знала, — Веларія схилила голову, — наставниця часто повторювала ту фразу, особливо, коли працювала в лабораторії.

— То якась таємниця минулого, — задумався чоловік, — думаю, з часом ми її відгадаємо. Наша колишня придворна лікарка пленталась зі змовниками, — Леар повернувся до Сольн та понизив голос. — Підозрюю: твоя Лано теж з ними дружбу водить. Досить тісну. Маю гадку: до них підіслали красивих чоловіків, може зробили приворот, змусили виконувати вказівки об’єкта сердечних мук…

Він взяв до рук портативного магічного світильника й освітив решту кімнати, вдивляючись уважно в візерунки на шпалерах.

— Ти помічала коханця своєї наставниці?

Молода хранителька пирхнула.

— Думаєш, в мене був час за нею шпигувати? Я навіть помитись й поїсти по-людськи не могла, не те щоб за її спідницею вгледіти…

— А плітки? — почесав він зарослу щетиною борідку.

— Лано може й здається дурною, але не настільки, щоб приводити свого шанувальника у дім, де купа молодих дівиць, — Сольн підійшла до вікна, вдивляючись в темні силуети теплиць, на вулицю, на поодинокі вогники свічок у вікнах. — А будь-які плітки про себе вона викорінювала просто: десять різок, не дивлячись на вік й марш до роботи.

Дівчина машинально потерла спину: давні рани, котрі вже зникли з плином часу, нагадали про себе  пекучим болем та нестерпним бальзамом від ран самої найгіршої якості. З ліками у хранительок теж були проблеми, тут вже справа місця в ієрархії й прямих рук. Вони користувались творіннями інших учениць, продавати які не можна звичним людям, хіба біднякам… Але їх Лано жаліла по своїх особистим причинам, якість ліків для всіх була однаковою, окрім тих, хто не входив у список фаворитів наставниці.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Вітер, за вікнами стих на декілька митей. Погода змінювалась на очах. Веларія пройшлась до шафи, поки чоловік вивчав шухлядки столу. Погляд зупинився на дзеркалі в кутку. Те саме, в якому кожна учениця мала проходити випробування: побачити свою магію у відображенні. Ніхто окрім наставниці не мав права знати, що ж саме дівчина узріла у срібній гладі. То справа особисто її та Лано. Зазирати до дзеркала обрамленого у світлу раму з дерева давалось тільки раз в рік.

Веларія завжди бачила чітке відображення, що майоріло кольорами. Сольн не вірила у свого гордовитого двійника: сильну жінку з розумним поглядом. Іноді до голови приходили думки: там молоді хранительки бачать своє майбутнє. Згадались і неповторні запахи троянди, жасмину і шавлії, що з’являлись біля магічного дзеркала. Так було й зараз. Вона навіть прикрила очі, насолоджуючись ароматом. Поставила собі за мету у майбутньому відтворити його у вигляді ароматичного масла чи парфуму.

Нині, коли вона прибрала тканину, і та впала безшумно на підлогу, поверхня блищала. Хоч приміщення залишалось в напівтемряві, але вона чітко бачила відображення… І там… Там не було її. Дихання застрягло в грудях, по тілу пройшлись сироти. Пройшло декілька ударів серця, коли вона змогла заговорити.

— Леаре… — прошепотіла Веларія тремтячим голосом. — Моє відображення зникло…

Чоловік опинився поруч, полишивши свої пошуки. Рука його опинилась на дівочому плечі й стиснула його.

— Я нічого не бачу, — мовила Сольн й нервово ковтнула. — Там у дзеркалі мене немає.

— Артефакт? — де Гансар зітхнув. — Ох, скільки ж загадок, ви, хранительки з собою носите?

Питання, вочевидь, риторичне, може й він чекав відповідь на нього, але Веларія не могла відповісти. Серце стискав страх. Більшу половинну її життя вчили, що все залежить від магічної приблуди — великого артефакту створеного першими хранительками та їх чоловіками-магами. Нині ж… Там вона не бачила себе.

— Лано завжди гнівало те, що я бачу, — прошепотіла дівчина, — вона б зраділа: нині я нічого не споглядаю.

— Перестань, — прошипів чоловік, — все там є… — махнув рукою на дзеркало. — Я такий, як зазвичай і ти… Чомусь в довгій темній накидці, з блідим лицем і дивним срібним сяйвом на долоні.

Веларія помотала головою.

— Це не моя сила. Моя завжди показувалась бузковим кольором… То чужа й прокинулась у мені без дозволу. Щось відбулось після тієї пожежі. Після поцілунку з Касаром… Він змінив мене й погубив.