Глава 9. Квіти минулого. Благі наміри

Стіни будинку Лано завжди просочені духом суперництва. Тут кожен боровся за місце під сонцем, волів стати фаворитом наставниці, тим, хто дотягнеться до кремових прикрас на торті, що кондитер ще присипав трояндовим цукром. Опинитись тут, як стрибнути в темний та бездонний вир, піти до дна з головою та навіть не знати, що на тебе чекатиме.

Леар сповістив її та Його Імператрській Величності про те, що наставниця хранительок різко притаїлась і взагалі поїхала з міста на декілька днів, прихопивши своїх улюблених учнів. Інші ж розбрелись по столиці, по практиці в аптеках, лікарнях чи просто ховались у лавках травників. Такі настанови Лано виписувала завжди: кожен знав ту істину, що якщо у наставниці пішли справи кепсько, потрібно шукати тиху гавань для перепочинку. Нитка змовників втратилась після пожежі, все ж невідомий маг у синіх одежах зник. От тільки він почав приходити у снах до Сольн, благати про допомогу. Ще досі в уяві переливалось різномаїття чорного та яскраво-синіх очей. З того туманного образу Веларія лиш бачила фрагменти. Очі й все. Її то непокоїло, але ділитись з Касаром вона не поспішала.

Імператор нині окутав своєю любов’ю, тим фанатизмом, що тільки може відчути чоловік до жінки, яка не скоряється. Яку не просто так завоювати, яка не підкориться наказу й не ляже в ліжко. Після пожежі він забажав облаштувати покої в іншому крилу замку та змусив її розміститись у наступній кімнаті, суміжній з його. Ночами молода хранителька прокидалась від візитів графа-шпигуна: справам імперії байдуже скільки Касар спав, їх потрібно вирішувати. Негайно. Хоч вона не чула їх розмов, того ледь вловного шарудіння, але аромати заважали. Надто ті яскравими ставали у ті моменти.

 Іноді чоловік заходив до її кімнати, а якщо двері виявлялись закритими — знаходив ключа. Потім же де Равейро опускався на край ліжка, поправляв ковдру, проводив руками по її волоссю та сидів деякий час, водячи пальцями по дівочій долоні.

Під час кожного нічного візиту Веларія прокидалась, але продовжувала лежати з закритими очима, вдаючи, що спить. Вона так і не знала скільки Касар часу біля неї сидів… Може десь з годину, може дві, але коли крізь скло пробивались промінчики світанку, він вже спав у своїх покоях. Поцілунок який він подарував ще досі відчувався на щоці й то збивало з пантелику.

Нині Сольн разом з де Гансаром пробиралась до будинку Лано крізь задній двір. Наглядачі сповістили: все тихо. Ніхто не торкався ні дверей, ні з’являвся на подвір’ї, а ще наставниця покинула свою подругу, тільки та опинилась бранкою башт Його Величності та на кожне питання розмахувала руками й вигадувала нові факти, переводячи стрілки підозри на кожного, хто тільки їй не до душі. Втім, Лано прорахувалась. Вона недооцінила Веларію, доньку давньої суперниці, вочевидь, подумавши про її малозначність поряд з Імператором. Ні для кого не секрет, що у Касара нова фаворитка. Плітки рознеслись столицею, пролетіли, як чорні ворони.

Де Гансар ніжно взяв її під руку та приклав палець до губ, показуючи знак тиші. Дівчина жестами показала кращий шлях до кімнат Лано, дивуючись, як же швидко та зреклась своїх учнів. Втім і тут наставниця прорахувалась… Їй лиш дали обманутись ілюзією. Насправді за хранителькою слідкували, знали, що та гостить у приятельки разом з улюбленими учнями і якщо вирішить поїхати ще кудись — слідкуватимуть, підуть по гарячих слідах. Магічні вісники, рідкісний артефакт для звичайної людини, але для шпигунів то спосіб швидко передати інформацію, правда магів, які можуть виготовляти те чудо зовсім не лишилось.

— Ще трохи, — прошепотіла вона, нахилившись до нього.

Веларія не помітила, як сама стиснула чоловічу долоню, настільки стало страшно їй у темному коридорі. Ох… Чого вона тут тільки не пережила. Хоч будинок Лано здавався неживим, наче після виверження вулкана, але Веларія знала: тут усе ще зберігались й дихали таємниці. Стіни пам’ятали більше, ніж будь-хто в цьому місті. Вони стали свідками ридань, клятв, зрад.

Вони зупинилися перед старими дверима, на яких лишився ледь помітний знак: три переплетені стебла лаванди біля ручки, вирізьбленні спеціально. Лано помічала так особливі кімнати. Не раз сюди могли заходити невідомі їй, тільки от ученицям потикатись зась без дозволу. Веларія затамувала подих і обережно натисла на ручку. Замок не піддався й Леару довелось діставати відмички.

— Ех, побачив я б того майстра, — шипів він, як змія, — вмить би відправив до своїх казематів за подібні творіння.

Все ж коли графу піддався замок, він притримав її за ліктя та озирнувся. В середині було темно, тільки вузький промінь світла з щілини вікна падав з вікна.

— Щось тут не так, — прошепотіла дівчина, — я відчуваю магію…

— Не рухайся, — промовив Леар, дістаючи оберіг з кишені.

Про подібне Веларія чула: маги на службі Імперії споряджали шпигунів новинками у світі артефактів. Подібна річ може активувати захисний щит, випустити заготовлене наперед заклинання.

У наступну же мить підлога перед ними загорілась плетіннями: декілька з’явились у повітрі та кинулись на них, тільки розсипались біля напівпрозорого щита. Веларія ж відчула ледь вловне тремтіння енергії.

— Вона знала, що сюди прийдуть, — прочистила горло молода хранителька, вдивляючись на руку.

Її долоня почала світитись блідо-срібним й то лякало. Раніше з нею подібне не траплялось.

Вони обійшли кімнату. На столі лежав зошит. Обгорілий по краях, він усе ж зберіг кілька сторінок. Де Гансар розгорнув його, зазирнувши через його плече, Сольн побачила незнайомі імена, дати, символи. На одній зі сторінок фраза, написана стародавньою мовою, якою говорили маги з Забутих Земель. Вона неодноразово чула її, коли працювала в лабораторії. Лано, мов зачарована, повторювала…