Глава 8. Теперішнє. Дитяче щастя

Веларія потішалась з виразу обличчя де Гансара. Вона привела додому Леорена від сусідки й тільки ввійшла до хати, коли чоловіки тихо переговорюючись, звернули увагу на дитину.

Той подив, роззявлений рот після дитячого: «Мамо, а ти купила мені цукрового півника?» насолода для очей. Якби б можна було покликати портретиста і зупинити час, щоб майстер фарби та пензлика зобразив ту мить. Все ж вона вгледілась уважніше, запам’ятовуючи момент. Дала Леорену бажане, все ж хоч якась радість.

Леар переводив погляд то з неї, то на Касара, то на дитину, що нині побрела до столу задля насолоди улюбленими ласощами.

— Ваша Величносте, — прохрипів граф й насупив лоба, — він схожий на вас, як дві краплі води.

— А то я сліпий й сам не бачу, — гиркнув імператор й підвівся, — то істинний нащадок де Равейро. У нього є родимка на лівій лопатці, як в мене. Перевіряв.

Касар виглядав гордо, наче то він всі п’ять років дбав про Леара, виношував його під серцем й народжував у муках в ту холодну осінню й дощову ніч. А ще наче жертвував всім, щоб виростити здорового малюка, не спав ночей… Сольн же стиснула руки в кулаки.

— Когось пора погнати копняками з хати, — сухо промовила, спопеляючи поглядом.

Надздібності змушувати людей загорятись в неї не було. Поки. Сили вона мусила контролювати, адже видати себе, то справа легка, от що робити потім, хто скаже? Найбільше Веларію обурила недовіра: вона й розуміла, що декілька років проведених окремо не дають палати вогнищу довіри, але ж… Хранителька то не легковажна жінка. Хвиля обурення накрила її з головою, змусивши важко дихати.

Касар же нахмурився й виставив руки перед собою.

— Не треба злості, — сказав спокійно, — я ж мав пересвідчитись, ти втекла, може то взагалі де Генсара дитина.

Й він глянув на графа, що миттю зблід, наче й колись не загравав з нею, наче вона не використовувала його, щоб гнівати Його Величність.

— Зараз я когось не тільки копняками пожену, а ще й візьму зброю до рук й довершу справу змовників.

Погрозливі нотки її голосу змусили чоловіків переглянутись. Леар декілька разів зажмурився. Так він завжди робив, коли хотів пересвідчитись в правдивості реальності. Касар ж задумався. Одному Леорену байдуже на дорослих. Дитина підійшла до вікна, й тихо охнувши, поклала цукерку на стіл. Через декілька митей він же вибіг у двері, змусивши Веларію прослідувати за ним.

— Дядько Онен!

Леорен по дорозі не помітив сусідську кицьку й ступив їй на хвіст. Та, чорна й пухната, аж зашипіла й блискавкою помчалась у найближчі кущі. Сольн стримала посмішку: те блохасте ходяче нещастя не раз пакостило їй, крадучи їжу зі столу чи валяючись на городі, де тільки сходить посів.

Роздратування від блискавичної поведінки Касара здіймало, як рукою. Високий чоловік з сивим волоссям, гладив її сина по голові. Він вже встиг прив’язати коня. Одягнений у дорожній одяг, простий, але з якісних тканин, він споглядав на неї зеленими очима. Онен — алхімік, добрий приятель, але завжди друг. Він ніколи не дозволяв переходити межу співпраці, хоч іноді заміняв батька для Леорена.

— А ти покатаєш мене на Зейве? А ми пограємо у поєдинок? А ти розповіси кінець тієї історії? — засипав його питаннями малий, як сніг землю. — А ми підемо до річки з тобою і мамою ловити рибу?

Онен лиш сміявся й кивав.

— Був недалеко, вирішив завітати, — пояснив чоловік, наближаючись.

— А я якраз з Градту і залишила тобі записку під дверима, — обійняла його Сольн. — Обіцяла почастувати твоїми улюбленими пиріжками…

— О, заради цього я готовий приїздити до тебе вічність!

Веларія обернулась, помітивши: комусь радість, а хтось блідий від здивування і з червоними плямами від злості на шиї. Касар стояв біля дверей, споглядаючи на Онена так, ніби вже підписав для нього смертельний вирок.