7.1

Попри очікування, її провели не на верхні поверхи, а в підвал. Леар диким кабаном мчався по сходах, його посмішка тріумфу наче могла освітити напівтемні коридори. Сольн бачила, як старий знайомець перестрибував через сходинки, порушуючи етикет. Вважалось: тільки слуги повинні бігати по дому, а вельмишановним лірам таке зась. Не аристократичне то діло. Нижній поверх будинку особливий — еталон для служби з викриття таємниць та замітання слідів. Веларію хутко провели крізь ряд порожніх тюремних камер. Двері відкрились й аромат крові, відчаю, втрачених життів подув в обличчя. То їдуча суміш чогось кислого, чогось задушливого. Хранителька закашлялась й нахмурилась. З кожною хвилиною її все більше все дратувало: шпигуни, де Гансар, й кайдани на руках. Ті накинули одразу, тільки встигла жінка ступити на поріг химерного дому: вся розкіш тут показова. Все тут просочене нещастям і прокляттям.

— Не треба надмірної гостинності, — процідила крізь зуби Веларія, коли один з охоронців відсунув стільчика напроти столу.

Леар сів напроти неї, металічні двері скрипнули. Згодом кроки стихли. Вона вдивлялась в графа, відчуваючи його зацікавленість й передчуття майбутньої розмови.

— Ох, хранителько, як довго я тебе шукав, — сказав тихо й всміхнувся.

Так тріумфує той, хто виграв перегони на конях. Так радіє той, хто врешті дібрався до солодкого й довгоочікуваного плоду влади або здійснення мрії. Відносини між Леаром та Веларією й раніше були непростими: декілька кроків й ненависть, ступити в сторону після негарної поведінки Касара... Й вона б зрадила йому з де Гансаром, використавши у помсті. Він відчував її бажання інстинктивно, Сольн це прекрасно розуміла. Шпигуни — особливі люди, самі сильні павуки, що вижили, коли їх закрили в одній банці.

— Я сама до тебе прийшла, — відкинулась на спинку стільчика вона.

Вочевидь камера для допиту призначалась для лірів: сірі кам’яні стіни пропахли сумішшю масел для тіла, якою часто користувалась знать. Та й стіл дубовий, відполірований сотнями рук й не звичні табурети, а різні стільці зі спинкою.

«Ще килима не вистачає», — подумала Веларія наказуючи своїм здібностям заспокоїтись.

Їй не хотілось стати частинкою у вирі чужих спогадів-ароматів. Іноді вона воліла стриматись, іноді зовсім не відчувала відклику незвичних можливостей.

— Тебе ліри давно вважали померлою.

Він теж відкинувся на спинку стільчика, вмостившись зручніше. Все ж у Леара більше можливостей, хоч може рухатись вільно. Веларія випрямилась інстинктивно — те вміння виробив в ній учитель етикету придворних дам, теж вірний слуга Його Величності, от правда іноді від нього снились ще ті жахи по ночах, а М'ясник може виявитись білим, пухнастим зайчиком у порівнянні.

— Тільки я і Його Величність мали хоч якусь віру. Він — бо кохав, я ж тільки через те, що хотів носити голову на плечах і не літати попелом по світу, — хмикнув й розвів долоні в сторони, — як бачиш віра — справа гідна.

Якби не доручення Касара, Сольн не стала б з ним говорити. Вона б придушила власними руками того, хто причетний до страти її родини. Втім заради світлого майбутнього доводилось прикривати очі на рани минулого.

— Смію тебе завірити, хранительки — народ живучий, просто так тобі мене не вбити…

— Знаю, — прошипів й поморщився, — разом же писали сторінки палацових інтриг чи не так?

Він натякав на долю Лано. На ті події, від яких за три села тхне болотом та гниллю. Веларія зберігала спокій, очікуючи наступних дій співбесідника, якщо його можна так назвати.

— От тільки біда, — постукав тихенько пальцями по столі чоловік, — ти є, імператор крізь землю провалився… От вже який день шукаємо. Бува, чи не віднайти вас і разом в спільній камері прикрити, щоб нікуди не втекли?

Емоції показували розлючення. М’ясник не любив, коли плани виходили з-під контролю, ще декілька років тому вона помітила зв’язок Касара і Леара: якщо згине перший, то і другому не таланитиме.

«Чи не від цього у нього свіжесенькі рани на обличчі? Чи не від цього його очі бігають, як в мишки?» — думала, рухаючи кистями.

Звільнитись від металевих пут самій не можливо. Принаймні не тут, якби то видалась інша ситуація, вона б спробувала повторити те, що колись прочитала у книгах: вивернути палець і якимось чином висунути одну з долонь. Та завдавати болю собі — стати дурепою. Все ж Леорен чекає на сильну духом і здорову матір, а ще вона знала — кістки можуть не зростись. Як завжди щось піде не так, на то вона й погана вдача хранительок.

— Я знаю де він, — прошепотіла Веларія, зазираючи у вічі Леара, — у кишені перстень — єдине, що залишили змовники з його прикрас.

Де Гансар декілька митей обробляв сказане, а потім, як кип’ятком ошпарений підірвався й швидкими кроками скоротив відстань. Тут же почав шарити по одежах Сольн, наче то скраби світу. Коли ж річ Касара опинилась на столі, чоловік зітхнув з полегшенням. Шумно. Провів долонею по волоссю й прикрив очі.

— Де він?

— Солдат Алісар, що моїм чоловіком назвався, у хатині сільської знахарки Віли. Шлях тримати до Аеру, — голосніше промовила, аніж раніше.

Укол підозри все одно існував. Серце стиснулось й забилось шалено, все ж чи можна навіть довіряти цим стінам? Сольн звикла бути надто обережною за останні роки. Обличчя Леара прояснилось з «Що ти верзеш, жінко?» до змовницького «О, а ти любиш загадки, жінко».