Глава 7. Теперішнє. Тисяча й один план

Іноді їй здавалось, що стати Касару батьком не написано в книзі долі. Принаймні зараз, їдучи поряд зі шпигуном де Гансара, вона мала час поміркувати про своє й його важке життя.

Нині Веларія їхала до Грандту поряд зі шпигуном де Гансара. Його ім'я жінка навіть не питала. Її справа  — з'явитись в таверні Аеру та просто посидіти певний час, спостерігаючи за людьми. Її саму знайшли, примітили перстень на пальці, вислухали прохання підкріплене монетою Талара  —  специфічним умовним знаком, що започаткував Леар. Сольн знала, що навіть для шпигунів найняли окремих майстрів монети задля їх таємних справ. Такі служили тільки під началом де Гансара і зі сірого дому імперії виходу для них не існувало. Або служиш, або лежиш у землі. Такі правила і доля, того, хто погодився працювати з полотном інтриг, таємниць та шантажу задля блага держави.

Дерева квітнули, манячи бджіл своїми ароматами, десь опадали пелюстки, малюючи на траві візерунки, створюючи особливу красу. Життя текло гірською річкою — стрімко. Та їй все здавалось: річище від неї хтось відвів, натомість вилив на голову води з болота.

 Вчора Леорен цікавився батьком, стрибав та радів: врешті дитяча мрія здійснилась… Коли Сольн бачила сина щасливим, сама посміхалась, на мить вкутуючись в шаль домашнього затишку, тепла. Навіть дрова у печі потріскували мелодійно. Та то була мить, поки Касар не скривився.

«То не прийнятне ім’я для мого сина, — сказав тоді він, зазираючи їй у вічі. — Чим ти думала, Веларіє, коли називала його так?»

Суміш зі злості, агресії, бажання все ж витягти стару сковорідку зі шафки ще досі горіли в ній високим стовпом полум’я, змушуючи її супитись й кривитись. Вся дитяча радість від зустрічі з батьком зникла, коли Леорен почув ті Касарові нісенітниці. Син хоч й батька декілька днів знав, але зрозумів, що то за фрукт не простий та все більше сторонився від нього до матері. Навіть сьогодні вибрав сидіти з дітворою Амари, аніж з Касаром в одному будинку.

«От і як пояснити дитині, що з нею все добре? То тільки його вінценосний батечко на голову пальнутий магією влади? Вже й ім’я йому не таке, — пальці Сольн стиснули повіддя міцніше, — життям задля нього ризикуй, а він все кривиться. Леорена вже залякав...»

Вони наближались до міста. Веларія перейшла на рись з галопу, сповільнюючи коня. Шпигун обернувся й глянув на неї з недовірою. Сироти пройшлись по тілу від того погляду, сповненому небезпеки, хотілось дістати один з козирів з рукава й жбурнути. Настільки той чоловік їй не подобався. Але то єдина зачіпка для виконання завдання, єдиний спосіб віднайти Леара. Хтозна-куди побрів невгамовний М'ясник, де він переховується...

— Скажеш на вході, що ти моя дружина, якщо будуть нові охоронці на воротах, — сухо мовив та глянув на головну браму міста.

Стражники пропускали людей. Невеличка черга рухалась повільно. У небі гримів грім, пориви вітру здіймали пил. Їй захотілось швидше повернутись до Аеру, забрати в Амари сина й приготувати вечерю. Та все тягнулось, а можливий дощ ламав всі плани, все йшло не так.

Вчора вона забажала знову втекти. Сховатись. От тільки не у двох днях їзди від столиці, а вже в іншій країні. У думках Сольн малювались картини світлого майбутнього. Леорен починав розуміти батьковий характер й не сказати, що той йому подобається. Інша справа — Касар її не відпустить. Прив’яже до себе ланцюгами, не дасть й кроку без його відома ступити. Вона впевнена він вже все продумав. І повернення у столичний замок, і тріумф, бо з’явився довгоочікуваний нащадок.

Ще її лякав той сповнений любові погляд… Поведінка ж його відштовхувала. Чимось Імператор нагадував велику дитину, розпещену багатством. Замість іграшкових солдатиків у нього — справжні. Він розпоряджається їх долями як заманеться.

«Ім’я, може, й звичайне, — подумала, вставши перед високою стіною міста, — може воно й не годиться для імператорського нащадка. Але я його вибирала вночі, під шум дощу, тримаючи дитину в руках, коли у світі, здавалось, більше нікого в мене не залишилось. Й взагалі, щоб мати право називати сина, треба було себе гідно поводити».

Перевірка пройшла швидко: шпигун показав стражникам декілька монет, одну з яких йому повернули. Їх пропустили без зайвих питань, під незадоволений гомін натовпу, без черги. Веларія часто бувала у Градті. Тут жив її знайомий. То невеличке місто з вузькими вуличками та будинками з сірою черепицею. Її зустрів запах смаженого м’яса, пилу та поту. Перші провулки вважались кварталами бідняків. В ті темні двори краще не заходити навіть днем. Заблукаєш — можеш і не вийти. Для особливо несвідомих існували вказівники, от вони проїхали повз одного, слідуючи тепер вже крізь торгові квартали. Провідник спрямував коня вправо, озирався чи не пропала дорогоцінна здобич. Конюший прийняв коней. Великий будинок — двоповерховий, обплетений плющем, непримітний. От тільки вона здогадалась: то їх місце збору.

«Гніздо круків», — подумала, спостерігаючи метушню.

Хтось займався ремонтом воріт, хтось від'їжджав, хтось же повільно йшов, озираючись. Тепер ця місцина ще більше Веларії не сподобалась. Вона навіть не бажала принюхуватись, але запах, що більше нагадував полин, з’явився сам по собі. Вона чудово пам’ятала маєток, ковані ворота та високі паркани. Ледь не забрела сюди з маленьким Леореном на руках, помилившись вулицею колись. А он воно як, ще трішки та всі зусилля, щоб сховатись виявились зовсім марними. Її може й хтось впізнав, ту фаворитку, що засіла в серці правителя, ту, що де Равейро шукав роками.