6.1

Декілька днів здавались божевіллям. Не давали спокою плітки, й косі погляди в її сторону й ті перешіптування за спиною. Попри статус хранительки Веларію ніхто не любив. Вмить віднайшлись довгі язики й старі очі, що пам’ятали минуле. Декілька лір, що дивились звисока, вважали своїм обов’язком нагадати за її походження та страту рідних.

«Взагалі, кажуть, вона без батька росла», — досі стояли ті голоси в думках. Дещо хрипливі та грубі, наче в чоловіка, що простиг на холодному повітрі.

Вона сиділа біля прочиненого вікна, вдихаючи аромати весняної ночі, споглядаючи небесне полотно, усипане тисячею зірок. Єдина мить, коли Сольн може відпочити: Імператор або спить, або сидить за паперами у своїх покоях, читаючи останні новини зі сухих сторінок листів.

Наче все й так, але… Все одно її мучило відчуття небезпеки: легкий доторк тривоги до серця згодом ставав сильнішим. Наче хтось поклав руку на плече й з часом здавлював міцніше, нагадуючи про себе. Важко зітхнула й відпила трав’яного настою — тепла рідина розповзалась по горлу. Мала б заспокоїти нерви, але нічого не допомагало. Веларії здавалось: нині її життя не стане таким, як раніше, а ще ті дні проведені у маєтку Лано — ще маленькі квіточки на поляні життя.

Обитель Імператора набагато жорстокіша. Тут кожен день — ходіння по канату над безоднею. Придворну лікарку з донькою ще досі тримають у башті, майно їх заарештували. Граф де Гасар вірною собакою метався по столиці, розслідуючи справи. Час від часу чоловік з’являвся у покоях Його Величності… Відводив очі, уникаючи погляду, мов юнак, який вперше жінку побачив. Сольн так і не розуміла чому він червонів, а потім побачила суворе обличчя Касара де Равейро.

«Тільки торкнись її, — прочитала вона у його постаті та стиснутих губах. — Знаєш, що станеться».

Так чи інакше Імператор її не торкався. Кожного разу дивився, вивчаючи, мовби Веларія перед ним поставала відкритою книгою. Й він її читав… Читав й чекав до певного моменту кульмінації, підносив подарунки, виходив на прогулянки та торкався до дівчини, здіймаючи з однієї руки рукавичку. Ще Його Величність по-всякому ігнорував погляди своїх підданих, показуючи цілковиту незацікавленість в їх думці.

У тих казках, що читала її мати завжди існувало кохання, добро. Завжди ті перемагали зло, от тільки Сольн тепер розрізнити добро зі злом не могла.

Черговий приступ тривоги торкнувся живота, змусивши її все ж відійти від вікна та поставити на стіл кружку. Тепер хранителька ходила туди-сюди й не знала як заспокоїтись: ставало важко дихати й чомусь її кинуло в піт.

— Прекрасно, — прошипіла, — Сольн, ти ще захворій та передай заразу Імператору…

Вона закашлялась від диму. Зазвичай подібна аура супроводжувала її по замку, багато людей пахнуть долями й життями, що згоріли через них. Погублені серця завжди відображаються на катах, хоч якби ті не маскувались. Такий закон світу. Й для когось Веларія теж пахнутиме задушливим димом, бо не змогла зцілити хворого.

Але цього разу все надто реалістично: топіт ніг, чужі крики, навіть білі стовпики, що тягнулись з-під дверей. Вийшовши у коридор, вона відчула людську паніку та страх. Емоції просочувались в стіни. Попрямувавши до покоїв Касара вона побачила причину переполоху: двері палали. Декілька вартових лежали чи то мертві, чи то без свідомості, а полум’я нещадно пожирало вишукану деревину, роботу кращих майстрів.

Декілька ударів серця пройшло, щоб вона збагнула: вогонь торкнеться килимів, й розповзеться далі по кімнаті, а він… Він на ніч просив еліксир міцного сну. Скоріш за все встиг випити ту кисло-солодку суміш. Касар де Равейро не прокинеться. Тільки питання часу, чи зможуть слуги дібратись до його ліжка, і чи не вогонь не стане першим.

«Можливо то черговий умисел змовників, — майнула божевільна думка, — можливо його вже немає в живих».

Та людина в темно-синьому плащі, не простий воїн, він — найманець. Професіонал своєї справи, той, кого виростили спеціально, щоб забирати людські долі, обрізати нитки життя. Від диму дівчина задихалась.

Їй здалось: десь серед метушні майнув темний силует, погрозливо наближаючись до неї.

«От і стала фавориткою, — зробила декілька кроків назад, — тепер поплатилась. Які там правила… Його не стане і я слідом у небуття піду».

Вона б заволала, коли хтось вхопив її за ліктя та потягнув на себе та чоловік прикрив долонею рота.

— Тихо, — наказав.

Касарові очі, пом’ятий вигляд, наче чоловік пробудився після сну тільки що… Все подарувало полегшення. Втім Веларія заплакала, не витримавши напруги. Він наказав загасити полум’я, а сам поволік дівчину за собою до кабінету за тронним залом…. Взяв на руки та поніс, немов пір’їнку.