Глава 6. Минуле. Вогонь інтриг

Іноді їй здавалось — варто поселитись у кімнатах Його Величності. Поранення хоч виявилось не глибоким, але виявилось: лезо зброї змащене отрутою. Веларія ледь з розуму не зійшла, поки владналась зі всіма цілющими еліксирами та раною.

Декілька днів вона провела поряд з Імператором, засинаючи в кріслі біля ліжка. Іноді її сон переривав камердинер — слуга безцеремонно хапав хранительку за плече й будив, іноді — прихід герцога чи де Гасара, тихі голоси, де правитель наказував не торкатись до Веларії. Одного ж дня дівчина заснула настільки сильно, що навіть не відчула, як хтось переніс її на ліжко й закутав в покривало, як малу дитину.

Прокинутись поряд з кимось — відчуття ще ті, а потім ще згадати де знаходишся… Сольн тоді ледь не заволала, стрималась тільки через сонне обличчя Касара.

Карі очі дивились на неї з цікавістю, прихованою турботою та ніжністю. На мить Веларія забула як дихати.

— Не варто лякатись, — промовив він тихо, — хранителько.

Служниці зайшли до покоїв під пильнуванням камердинера, почали сервірувати стіл. Сонячне світло заливало другу частину кімнати, а Веларія… Почервоніла, як ті троянди, що принесли з собою слуги.

— Ваша Величносте, — прошепотіла, потупивши погляд, — пробачте.

Сором заволодів розумом, як хвиля здивування в якій плавала, наче напівжива риба. Додали дров у вогнище інтриг ще й погляди служниць… Вона знала: тільки ті вийдуть за поріг, як по замку поповзуть плітки про неї та Касара.

«Але я ж засинала в кріслі, — вона переводила погляд то з ліжка, то на робочий стіл, то на місце, де зазвичай проводила час. — Ух, краще б мене розштурхав той зануда з холодними пальцями!»

Голова йшла обертом, а свіже повітря з прочиненого вікна не рятувало.

— Ваша Величносте, — Терон поклонився, — чи ви готові розпочинати свій день? Сніданок на столі, тепла вода для вмивання вже приготована у наступній кімнаті.

Касар не відповідав. Тільки зараз Веларія помітила — його очі пильно вивчали її… Її нічну сорочку. Збагнувши, що вона напівоголена, дівчина тут же шмигнула назад у ліжко й накрилась покривалом.

Щоки маковіли, а відчуття сорому гризло, як шкідники рослину.

«Що? Як? Я була в сукні… Яка так обережно складена неподалік одягу Його Величності.»

— Не лякайся, хранителько, — прошепотів Касар, — ти ледь не звалилась з того крісла, я ледь встиг тебе спіймати. На диво не прокинулась…

З кожним його словом Веларія сповзала під покривало нижче й нижче, втрачаючи розум від ситуації. Вона повинна лікувати його, а не кохати. Вся її робота тимчасова, аж допоки не знайдеться новий придворний лікар чи не виправдають старого. Димчастий запах злого умислу заполонив повітря. Сольн не тямила себе більше — перебування в замку Його Величності зайшло далеко. У ті секунди їй захотілось втекти й байдуже, що Лано по суті її продала, як якусь річ чи рабиню. Фактично, всі борги сплатив граф, і тепер віддавати їх йому. Її заганяли у глухий кут: попереду висока кам’яна стіна й виходи два — мчатись далі чи розбитись.

— Полиште нас! — наказав Імператор й підвівся.

На плечі він накинув шовковий халат, випрямився й склав руки за спиною. Сольн же важко дихала й очей з правителя не зводила: їй все здавалось, що за нею прийдуть кати. У ті божевільні секунди вона й ладна повірити у солом’яного монстра — давню страшну історію для неслухняних дітей, повірити й в щиру людську доброту.

Коли двері скрипнули й вони залишились наодинці, дівчина не змогла вимовити ні слова. Налякана до тремтіння все хотіла вибачитись, сказати: «Таке більше не повториться. Вона більше ніколи не засне у його покоях». Та з горла виривався тихий хрип.

— Не надривайся, — ласкаво промовив чоловік.

Він опинився поруч, торкнувся її підборіддя, змушуючи дивитись на себе. У карих очах не було люті чи невдоволеності, скоріше спокій.

— То було моє рішення, — прошепотів, — мені набридло, що Терон кожен ранок будить тебе. Я не бажаю кидати його в темницю, бо він торкається прекрасної хранительки без дозволу. Моєї хранительки.

Інтонації в його голосі дали зрозуміти: просто так замок Імператора їй не покинути.

— Роздягнув тебе я, — продовжував тихо говорити, — наступного разу, коли вирішиш жертвувати своїм відпочинком, знай чим це закінчиться.

— Але ж слуги… Всі розкажуть, що ми…

— Хто?

— Коханці, — голос тремтів, а на очі навертались сльози.

— І?

Він знизав плечима, наче для нього то нісенітниці. Хмикнув й провів долонею по волоссю Веларії.

— А може мені вже набридли придворні ліри? І я знайшов гідну заміну…

— Ваша Величносте, — зітхнула Сольн, — ваш нападник — маг. Найманець… Він… Він і мене за вами забере, — видавила, понурившись від відчаю.

Сльози бризнули з очей. Касар відпустив її й сів поруч, пригорнув до себе й погладив по спині, заспокоюючи. Веларія відчула рішучість. Здавалось на якусь мить — ним править божевілля, та по аурі запаху хранителька зрозуміла: то все сплановано. Чітко. Майстерно. Він розставив сітки та привів її до пастки. Веларія стала черговим трофеєм Імператора, що він забрав з поля бою.