5.2

Його Величність зиркнув на стелю, ніби виправдовувався, почервонів. Веларія ж прийнялась змішувати еліксири на робочому столі: хотіла зробити комбінацію, що допоможе швидше встати на ноги. Прикрила очі й додала маленьку крупицю магії, висмикуючи ту з повітря у буквальному сенсі. У ті миті, коли вона користувалась силами, бачила перед собою розлиту по світу енергію. Брала потрібну кількість і одразу ж використовувала.

— Не хотів вигадувати історій, але ти ж бачила — простіше сказати, що ти моя дружина, а я вояка, ніж пояснювати, хто я такий й що забув у хаті сільської знахарки з раною на спині.

— Простіше! — процідила крізь зуби жінка, постукуючи склянками. — Ти ж сказав: Леорен твій син! Амара зараз по всьому селу рознесе. От зараз Рана забіжить до неї на обід… Отак й до вечора все село гудітиме про чоловіка знахарки.

Касар поморщився.

— Змовники скрізь, — додав він. — Хтось почує…

— А потім прийде до моєї хати, — перебила його Веларія, — і впізнає тебе! От тільки чого ті твої змовники дурні? Удар кинджалом в серце — просто, швидко й без затрат. А так постраждаю я з дитиною.

— Смерть від артефакту влади — теж швидко й без затрат, і вбивця, і замовник, і всі-всі, — пирхнув чоловік. — Ти ж сама прекрасно все знаєш!

Хранителька намочила чисту ганчірку в настої календули. Касар притих, спостерігаючи, як краплі бурштинової рідини скочуються по її пальцях.

— Живеш ти, мовби в тебе сім життів, а тіло то ж одне, — пробуркотіла вона, змиваючи залишки сукровиці та запеченої крові. — Ще сантиметр… Лезо сягнуло б легені.

— Ти вкотре рятуєш мене, — ніжно промовив, споглядаючи за роботою хранительки.

— Не підлещуйся. Я допомагаю будь-кому, хто тільки постукає в мої двері. Імператора, жителя села, конокрада… Хоча ні, останнього сама доб’ю.

Його Величність насупився, наче знову хтось поранив його. Ця гримаса ніколи не подобалась Веларії, бо з неї висновок тільки один: грядуть нові плани й зміни.

— Твоя прямота ранить глибше, ніж меч, — видихнув він, схиливши голову.

На подвір’ї задзеленчали дитячі голоси: Леорен з друзями ганяв дерев’яну кульку між кілками. Дитячий сміх пробирався крізь прочинені двері, мов свіже повітря. Касар, почувши його, завмер.

— Скоро і я з ним буду гратись, — мовив тихо.

Веларія наклала нову, чисту пов’язку, зав’язала міцним вузлом.

— Спершу зцілись, — глянула на чоловіка суворо. — Хай рана загоїться, я тебе зціляти вічно не зможу.

Касар вхопив її за ліктя, змусивши затриматись поруч. Сольн нахмурилась й вже готова була вирватись, але чоловік приголомшив. Нахилився до вуха й прошепотів:

— Ти повинна поїхати у місто й віднайти де Гасара. Ти повинна повідомити йому про те, що трапилось.

Він не просив, не благав, як би зробив би будь-хто на його місці. Сталевий голос Імператора Раварри заполонив думки. Веларія затримала дихання.

Він повертав її до минулого. Він змушував дивитись в очі старим проблемам та ворогам.

— Інакше змовники нас віднайдуть і згинемо всі, — додав, немов натискаючи на болісний мозоль. — І ти, і я, і наш син!

Декілька митей Сольн мовчала, оговтуючись. Важко зітхнула, приборкуючи злість. Якщо вона зараз приб’є Касара сковорідкою чи просто дасть замість ліків отруту, артефакт влади її знищить. Саме тому змовники обирали повільні способи вбивства правителя, викручуючись, як змій на розпеченому піску. Чим ясніший намір, тим більша розплата — отак придумав старий архімаг. Придумав і помер, бо створивши охоронний артефакт віддав весь свій резерв сил.

«Ще одна жертва заради блага імперії», — думала Веларія кожен раз, згадуючи ту історію.

Сам артефакт вона ніколи не бачила, ба більше — річ ховалась від сторонніх очей, могла мати будь-який вигляд, Касар навіть міг носити його з собою, або просто тримати у скарбниці імперії, як коштовність. Отак піди й вгадай де потрібна зачарована річ, що приведе до трону. Магія трансформації річ ще та...

«Надіюсь, вони не настільки дурні, щоб зачарувати корону, альшбанд* чи меч», — майнуло у думках.

Зрештою Веларія Сольн поверталась до реальності, зазираючи у темні очі того, хто раніше був їй за коханця і чия дитина нині весело сміється на вулиці.

— Я зроблю це тільки заради сина, — сухо мовила й підвелась. — А ти… Ще раз до мене заговориш таким тоном — вилетиш з хати, зі швидкістю конячого галопу!  Не змушуй мене жаліти, що врятувала тебе Алісаре, — вигадане ним ім’я, промовила особливою інтонацією. — Я тобі не служниця, щоб мною крутити як хочеться!

Ледь не плеснула в його обличчя лікувальним еліксиром, втрачаючи розум від злості. Зрештою Веларії останні роки доводилось захищати себе самій, тому розпалювалась вона швидко, як копиця духмяного сіна від маленької іскорки. Ще й стало шкода магії й витрачених сил.

— Ти моя піддана, — сказав чоловік, відставивши дерев’яну кружку з напоєм, — з самого початку, як ми зустрілись, твій обов’язок — служити мені й ти будеш це робити!

Веларія стиснула руки в кулаки, відчуваючи, що хатина наповнюється ароматами минулого. Гіркими, димчастими й п’янкими.