5.1

— Алісаром мене звуть, — додав він, стискаючи у пальцях тканину спідниці хранительки, а потім поглянув на Амару. — А що там, кого шукають? Невже тих грабіжників, що мене поранили?.. Вони комусь ще завдали шкоди?

Веларія не зважала на долоню правителя на своїх одежах, відкинула зайві думки та прислухалась.

— Так імперці по хатинах ходять, перевіряють всіх чоловіків, от до на сільській площі зранку виставили вартових, опитують всіх прохожих, — сусідка насупилась. — Чи шукають грабіжників — не знаю, якогось злочинця, зрадника імперії точно, бо кажуть: він зробив замах на самісінького Імператора.

Сольн насупилась, Касар задихав важко й зблід.

— Не може бути! — тепер він плеснув у долоні, зображаючи здивування. — Замах на Його Величність! Це ж яким дурнем потрібно бути, щоб вкоїти таке? У нього ж стільки охорони, власними очима бачив!

Хранителька відійшла, здіймаючи воду з вогню, налила її до миски та взяла чисту ганчірку. Амара ж часу не втрачала.

— Алісаре! — підсіла жінка на край ліжка. — А ти ж його бачив, коли служив? Хоч здалеку?

Чоловік, подумавши, кивнув. Веларія підійшла до нього й попросила здійняти сорочку, прийнявшись за бинти. Поклала мокру ганчірку, щоб ті стали вологими та здіймались легше.

— І який він? Ну… Імператор? Правда, що він поглядом спопеляє ворогів і через це його ще кличуть Прожерливим Вогнищем?

— Такої дурниці я ще не чув, — фиркнув Касар й поморщився.

Як й передбачала Веларія, зняття бинтів виявиться не зовсім приємним. Вночі з рани виділилась сукровиця, а ще чоловік безперестанку вертівся на скрипучому старому ліжку. Диво — він зміг тут відпочити. Зосередилась на рані, щоб ненароком не видати своєю реакцією таємницю. Амара ж пожирала поглядом пораненого, й він, здавалось, ще більше підсунувся до хранительки й притиснувся. Принаймні, зустрівшись з ним поглядом, Сольн вловила: «Не смій залишати нас наодинці».

— А правда, він без дружини? — жінка аж нахилилась вперед від цікавості. — Кажуть: дуже сильно жінок любить! Уявляєш, Віло, донька баби Салари працювала служницею у замку, де правитель зупинявся, так казала: кожну ніч знаходив собі нову коханку! А які там звуки в коридорах були… Ох-ох-ох, — поплескала в долоні Амара, посміхаючись.

Від простоти душевної Касар почервонів, чи то від люті. Веларія ж рвонула на себе бинт, від чого чоловік зашипів змією.

— Кохана, — проричав пораненим ведмедем, — чого ж ти мене так шматуєш?

Сольн змовчала, далі ладнаючись з раною.

— А чого ви разом не жили? — підозрілий погляд Амари знову пронизував співбесідників. — Щось за три роки, що ти тут мешкаєш, не бачила я твого чоловіка, тільки от того сивого алхіміка, от він з сином грався…

Веларія прочистила горло з докором зиркнувши на сусідку, й мов би повідомляючи: «Ще ляпнеш щось лишнє — придушу!»

Його Величність мовчки споглядав хранительку з маленькими вогниками ревнощів в очах. На мить в хаті засіла тиша.

— Та ревнував він мене до всіх стовпів, що на дорозі бачив, — пробубніла Сольн, промиваючи рану, — через нього навчання зірвала, — додала злих ноток у голос, — на службі часто зникав, усіляких таверних дівок любив… Хтозна з ким він там проводив вечори ще на службі…

Амара задумалась й почервоніла. Веларія прекрасно знала, що у кошичку таємниць сусідки теж є декілька історій з імперськими найманцями, а результат — її остання дитина.

— Та не зраджував я тобі, — аж зірвався з ліжка Касар й розвернувся до Веларії, — скільки разів тобі казати? Не спав я з іншими жінками окрім тебе! Не спав!

Від люті аж слина не капала з його рота. Нині чоловік радше походив на лютого, побитого пса, аніж на правителя імперії.

— Отак завжди, — пробубніла Веларія й кинула в його сторону ганчірку, — дай спокій тілу! Не махай руками, наче птаха, рана й так гоїться паскудно! — рявкнула вона, зустрічаючись з ним поглядом.

— Я — гідний чоловік! — випнув груди Його Величність, виміщаючи образу накопичену за роки.

«Й звідки у нього сили? — подумала хранителька. — Ще не зважає на біль… Хоча ні, губи підтискає…»

— То ти мене покинула! — плеснув у долоні. — Свого чоловіка! Не сказала про дитину, ледь тебе знайшов…

— А ми з тобою офіційно не одружені, — розвела руками Веларія, — ти ж, пещений, не хотів мене до храму навіть вести! А зараз звинувачуєш… Якщо комусь щось не подобається — двері прямо, речі маєш й тримай шлях до своїх колежанок, служанок, чи як там ви їх називаєте!

Касар насупився й сів на ліжко, ховаючи очі. Веларія розуміла: йому прекрасно відомо, що саме вона відчувала, бувши його фавориткою. Знав він і за плітки, за відвертий бруд, що лили на бідолашну хранительку. Іноді вона розповідала про свої мрії — про навчання на лікаря, про справжню сім’ю. Веларія хотіла стати дружиною, чесною жінкою, а не чиєюсь коханкою, та він… Він тільки обіцяв й мовляв: «Все буде добре!».

Амара важко зітхнула. Зиркнувши на неї, знахарка зрозуміла: по селу історія кохання розійдеться, як гарячий, свіжоспечений хліб.

— Ну, я напевно піду, дітей скоро годувати, — промимрила сусідка з червоними щоками.