Глава 5. Теперішнє. Ти будеш служити мені

Вона ненавиділа Касара за його звичку замикатись в собі. Леорен давно вже пішов гратись з дітьми на вулицю, час від часу Веларія виходила з хижини, спостерігаючи за сином. Тривога поселилась в її душі останні дні. Довелось зосереджуватись на аурах ароматів: їдка образа окутувала Імператора, легкою вуаллю. Змішувалась з травами в хижині та запахом його поранення.

— Треба змінити пов’язку, — сухо мовила жінка, — ти ж не хочеш померти?

Чоловік глянув на неї, підвівся, попри біль й прошипів. Монарх ледь на ногах тримався, але все ж вскочив, показуючи свою гордовитість та зверхність — ті якості з якими важко змиритись ще було декілька років тому. Іноді він був хорошим, іноді хтось наче підміняв його.

— Віла, — проскрипів Його Величність та поморщився, — Віла…

Зранку він відмовився від їжі, а вночі майже не спав. Хранителька то чудово знала, саму мордувало безсоння. Тільки Леорен відпочивав. У сні він схожий їй на ангела. Батькові риси обличчя нагадували час проведений у столиці: несподівану закоханість, інтриги на грані життя, розкіш та несправедливість, якій Касар дозволив трапитись. Іноді Веларія відкривала скриню, там, на самому дні захованими лежали прикраси — ті єдині, що вона не продала. Не хотіла відмовлятись від єдиних спогадів про миті, де справді її кохали та плекали.

— Ти знаєш, Віло, скількох ти погубила своєю втечею? — погрозливо прошепотів він, виділяючи її ім'я особливою інтонацією.

— Я тебе цього не просила, — потупила погляд жінка.

— Звісно ж ти забула про неможливість розлюбити хранительку?

Касар нахмурився, вхопив її плече та розвернув до себе. Веларія охнула від несподіванки.

— Що ти собі дозволяєш? — обурилась й вхопила його за зап’ясток.

Сироти пройшлись по тілу від його доторків, змушуючи згадувати ті ночі, проведені разом.

— Може й у нас є дитина, але то не значить, що я кохаю тебе після…

— Після чого, Веларіє? — гаркнув Касар й випрямився.

Навіть поранений, тут у сільській хаті, він залишався величним чоловіком, сильним тілом та волею. Та його особливість залишатись самим собою навіть у моменти, коли Касар висів на волосині над безоднею смерті завжди інтригувала хранительку.

— Я не винен, — прошепотів він, — і ти це прекрасно знаєш! Але ж впертість то твоє, — розвів руками, — ти хоч розумієш: усі ці роки я побивався за тобою? Ти позбавила мене спостеріганням перших кроків сина? Я не тримав його на руках після народження, не чув перших слів, не захищав…

Вона прикрила очі, змушуючи себе стримуватись: не хотіла, щоб він побачив її зрадницькі сльози. Касар не мав гадки крізь що Веларії довелось пройти. На його власному серці рани від втрати дружини та доньки — нащадків величного роду. Королівського. Офіційна дружина Імператора — принцеса з союзної країни Алеру. Далекої, опаленої сонцем, осипаної піском. Країни, про яку Сольн читала лиш на сторінках книг та радше наносила на себе пахощі. Саме пустий флакончик, маленький, як мізинець, вона тримала поряд з прикрасами, час від часу відкриваючи та вдихаючи аромат власного минулого. Аури, що ніколи не відчувала.

Якщо ти хранителька — твої власні спогади з часом тьмяніють, губляться, як каченята, що розбрелись у різні сторони.

— Йдучи з твого палацу, — зазирнула в його вічі вона, — я попросила магію звільнити наші долі від переплетених стежин. Я прекрасно розуміла: мені не стати рівнею тобі. Імператорам власне серце не належить, а моя дитина… Що ж, носити клеймо бастарда не та доля, яку я бажала для нього.

— Що краще? Рости селюком? — процідив крізь зуби Його Величність. — Трястись від холоду зимою, а влітку гарувати на жнивах?

Сольн стрималась, щоб не врізати по пиці Імператору. Вона б все зробила, щоб Леорен виріс гідною людиною, відправила до навчання в академію, сама б навчила грамоти… Все б владнала.

— Таке життя набагато краще, аніж померти від отрути, — прошипіла дикою кішкою хранителька, — або терпіти насмішки від «благородних» лірів, чиї предки самі нещодавно тільки з селян вийшли…

Тиша володарювала у будинку. Її переривав дитячий сміх, що лунав з вулиці, шалений стук двох сердець. Касар почервонів від гніву, Веларія ж випнула груди, готуючись до подальшої суперечки. Все розірвали кроки: двері скрипнули й без стуку ввійшла сусідка.

— А, Віло, мої вітання! Ти ж просила принести одяг для чоловіка, — Амара протягнула складені у стопку речі й окинула поглядом злого, як монстр хаосу, Касара.

Чоловік же відступив, поморщився від болю й сів на ліжко.

— А чого ви такі злі? Діти щось знову розбили?

Хитрі оченята жінки забігали по хатині, шукаючи ймовірну причину перепалки.

— Пов’язку змінювати не хоче, — фиркнула Сольн, — прилипне скоро до шкіри, дасть запах, а потім віддирай як хочеш… А потім знову лікуй наслідки!

Імператор прочистив горло й відвернувся.

— Слухай, Віло, — Амара з підозрою глянула й на саму знахарку й на хворого, — а він… Він тобі хто?

Сольн ледь не зронила чистий одяг. Зупинилась біля ліжка.

— Чоловік я її, — проскрипів Касар з неохотою, — батько Леорена.