4.3

Його Величність йшов попереду. Повільно, підставляючи обличчя сонячному промінню, вдихаючи аромат квітучих дерев. Веларія пленталась за ним, як тіло без душі. Вже третій день, як її життя в руках Імператора лягло крихкою намистинкою. От й він дивився — чи викинути, чи розтоптати…

Досі не вірилось — наставниця її продала. Віддала весь скарб, що тільки знайшовся у кімнаті та ще напустила темного туману навколо. Вона відчувала: мотузки змови оповиваються біля рук та шиї, притягують до неї біду. Від відвертої брехні Сольн хотілось плюнути в обличчя Лано, а ще… Ще вона бажала, щоб та доєдналась до своєї подружки у башту немилості правителя. Касар здійняв руку, показуючи і їй, і графу де Гансару та охоронцям, щоб ті зупинились, не слідували за ним.

Вода плескалась на алеї маленьких фонтанів, обабіч доріжок оповитий зеленню лабіринт та верхівки білосніжних статуй. Теплий, весняний день, що пропах ненавистю та прогірклим відчаєм. Веларія змарніла — ходила сумною та насупленою, попри розкішну кімнату неподалік покоїв Його Величності, попри прекрасний замок та вдячність правителя за лікування. Вона знала — то все закінчиться швидко. Молода хранителька не замінить повноцінного лікаря, не зробить операцію, не вправить суглоб. Сольн прекрасно розуміла: їй ще вчитись декілька років. Раніше вона планувала працювати в столичній аптеці, аж поки не назбирає грошей, щоб сплатити борги, а потім… Потім Веларія бачила себе у величних стінах академічного міста. Те розташоване на півдні імперії й там знаходиться її мрія — навчання лікарської справи. Нині ж граф тримав хранительку за ліктя.

— Ми стали б непоганою парою, — сказав Леар й зупинився, уважно вдивляючись в реакцію Веларії. — Я вигідна партія, ви ж, хранителька, що потребує підтримки.

Вона ж зціпеніла. Глянула на хитре обличчя лиса — неначе опинилась в казці, ось думай чому він так сказав.

— Вигідний наречений настільки, що придворні ліри шарахаються, як від привида? — Сольн натягнула посмішку та зазирнула в очі співбесідника, немов кидаючи виклик. — А мене за спиною називають божевільною, що зв’язалась з М’ясником, чи не так при дворі вас називають?

— Позаочі, — кивнув чоловік. — Чомусь ті, від кого чув ту кличку, улесливо посміхаються в обличчя. Та не ви…

— Ви, ліре де Гансаре, й так моє життя викрутили, немов вологу ганчірку, — пробубніла дівчина, відвертаючись, — й кинули її сохнути на палкому сонці.

Вона прикрила очі: в ніс вдарив знайомий запах підступу, в останні дні він не покидав, адже імператорський замок ним пропах. Тривога пройшлась по тілу мурашками. Щось змусило її озирнутись — вітерець пробігся серед дерев. Сольн здалось: хтось там затесався. Співрозмовник випрямився.

— То, хранителько, що скажеш?

Веларія сіла на дерев’яну лаву, вдивляючись в переливи кристально чистої води у фонтані. Світ грав різнобарв’ям, та їй все здавалось — над небом нависли чорні хмари.

— У лірів, наскільки знаю, не заведено питати за право залицятись до жінки.

Він подав руку, вичікуючи. Молода хранителька змушена піднятись та слідувати поряд. В останні дні вона зовсім не бачила логіки у вчинках Його Величності та графа.

«Можливо, шукають змовників. Можливо, просто люблять бавитись з людськими долями, скільки таких як я? Знедолених і побитих горем, змушених служити імперії? А може вони такі ті ліри — трішки хворі душею».

Якими б не були думки її, Веларія чітко зрозуміла — потрібно шукати вихід, спосіб втекти.

— Я б спитав дозволу, — промовив тихо Леар, так щоб почула тільки вона, — але, думаю, око на вас вже давно поклав дехто інший.

Й він поглянув на Імператора, що зовсім нещодавно пройшов крізь алею троянд. Направився до озерця серед саду — прекрасної місцини, порослої вербами. Довге гілля торкалось води, немов росло з неї. Подейкували — там плавають золоті коропи, улюбленці Імператора. Риби привезені з далеких куточків країни, як небачена раніше рідкість. Рука, що тримала її лікоть, стиснулась, немов лещата. Веларія завмерла — десь серед зеленого листя майнув темно-синій плащ.

«Його Величність сьогодні вибрав чорні одежі», — пронеслось подумки.

Граф напружився, як звір перед стрибком.

— Хутко до Імператора, — прошипів він воїнам.

Сольн сама відчула удар небезпеки — легкий дзвін сталі та чоловічий крик. Серце забилось шалено та вона побігла слідом за Леаром немов навіжена, задихаючись від запаху крові. Касар лежав посеред доріжки, поранений. Його зброя зовсім поряд — забарвлена червоними плямами. Так, темно-синій плащ тут був… На протилежному кінці озера і його власник рухався з нелюдською швидкістю.