4.2

Перед Веларією поставили її речі. Декілька воїнів графа де Гансара приволокли скрині у коридор та покликали хранительку. Сам же граф — високий чоловік з пшеничним волоссям та зеленими очима, стояв поодалік, спостерігаючи за дівчиною. Головний шпигун Імперії — спостережливий, розумний, як десяток сов та жорстокий. Про це говорили химерні опіки на обличчі, шрами, а його здержаність вважалась чимось страшним. Люд часто подейкував: Леар де Гансар — слимак. Слизький, маленький, пролізе скрізь непомітно.

— Ваша наставниця просила передати, — тихо сказав він, шукаючи її погляду.

— Але… Але ж… У мене борг! Вона не може просто так вигнати мене, я ще не закінчила навчання...

Паніка хранительки Сольн — грубе порушення етикету. Декілька слуг зашикали за її спиною, сповіщаючи — та робить недопустимі речі. Очі ж двох аристократок, що проходили повз розширились.

Веларія ледь не заплакала, опустила голову та почала масувати скроні.

«Вони все зруйнували, — подумала, важко зітхаючи, — Його Величність майже здоровий. Хранителька йому більше не потрібна! Й куди мені податись?»

— Спокій вам пасує краще, — ледь чи не проспівав Леар, взявши її під лікоть та подав хустинку.

Сольн витерла сльозинки, що текли по щоках. Останні дні остаточно зруйнували її: допити графа, перевірка отрут, лікування Імператора. Чого вартувала темниця для допитів, гнилуватий запах крові та легке запаморочення. Сольн майже не спала, а коли втратила свідомість перед правителем, впавши на вишиті золотими нитками килими… Тоді отримала вирок. Вона й камердинер Терон схиляли голови, немов бешкетники-діти, що розмалювали коштовності імператора фарбами.

— Ще не вистачало мені бути винним в смерті хранительки, — суворий голос Касара ще досі лунав подумки. — Наставниця може й не висуне претензій, але відповідати перед вищими силами у мене бажання немає!

Від тих інтонацій вона вскакувала вночі, монстри хаосу в жахах говорили погрозливими нотками імператорського голосу.

«Ти все помреш, Сольн. Помреш! Помреш!».

— Пильнуйте скрині! — наказав граф. — Хоч навіть ниточка звідти зникне — відправлю у карцер!

Під зойкання служниць, під здивовані погляди чоловік потягнув її за собою у покої Його Величності. Міцна хватка, здавалось, залишить синяки.

— У мене стільки речей не було, — прошепотіла вона, як двері закрились.

Вони зупинились на мить перед реверансом.

— Всього дві скрині, — продовжила, — весь мій скарб.

Граф пройшов по доріжці й склонився першим. Згідно зі статусом, Веларія повинна триматись позаду. Спочатку ліри, потім слуги, як кажуть. Десь по середині завжди знаходились хранителі окремою кастою: не бідняки й не багаті.

— Не топчіться там, — підійняв очі від паперів Імператор, — проходь, Леаре, й ти, хранителько, не червоній.

Касар вказав на стільці перед його робочим столом — недбалий жест й легкий кивок. Веларія прослідувала повз розкішні картини та гобелени з гербом імперії. Сонце гралось з кольорами вітражів, сплітаючись у прекрасні візерунки на мармуровій підлозі. Саме зараз вона помічала ті деталі життя… Під шалений стук серця, під гулкий звук кроків. Стільчик скрипнув та шпигун допоміг їй сісти. Леар носив ще титул особистого радника, саме тому подейкували: він найкращий друг Імператора.

Касар важко зітхнув й глянув на ліра.

— Ну? — нетерпляче постукав він пальцями по столу. — Що там?

— Тисяча золотих імперських таллінгів, — пробуркотів шпигун й вмостився на стілець. — Весь борг й викуп за хранительку…

Серце Веларії завмерло, пальці до побіління стиснули хустину. Навіть, здавалось, що сльози на очах застигли морозними капельками.

— Що? — подала голос дівчина.

— Ваша наставниця, Сольн, продала вас мені за тисячу імперських золотих таллінгів, — повторив він й прочистив горло.

Мить й… Й граф протягнув Його Величності документи з червоною печаткою — знайомий знак: трикутна золота лілія належала Лано.

«Але я ж не рабиня, щоб мене продавати!» — роздався крик відчаю у думках.

Здоровий глузд підказував: перед правителем всі слуги й раби, навіть його дружина та діти. Дівчина нервово ковтнула, збираючи всю волю в кулак, щоб не розревітись. Липка аура аромату підступу забивала сприйняття, заважала мислити тверезо. Чомусь дівчина вважала — на неї повісять всю винну. Помітила зацікавлений погляд Касара й сама глянула на Леара.

— Натякала: наша юна хранителька пленталась з якимось чоловіком у темно-синьому плащі, — тепер дві пари очей хотіли в ній пропалити дірку, як розпечене вугілля на скатертині. — Втікає до нього по ночах, ба більше, вона змушувала Сольн пити білий раміс, щоб та ще у подолі не принесла.

Веларія зблідла, потім почервоніла та ледь не задихнулась від відвертої брехні.

— Не правда, — прохрипіла вона, — та вона мені стільки роботи давала, що ледь встигала вчитись та спати…

— Допитані мною учениці Лано охоче розповіли правду, — кивнув де Генсар, —  відмінну від слів наставниці Лано, Ваша Величносте.