4.1

Після візиту вельмишановної фаворитки, хоч й Веларія проклинала її на чому світ стояв, Касару стало гірше. Хвороблива блідість вкрила його щоки, наче хтось вимастив шкіру білилами. Серце краялось. Молода хранителька прикусила язик, щоб не вилаятись вголос.

«Грубість, порушення етикету, — нагадувала собі. — Неприпустимість! Веларія, ти тут одна! Сама за себе».

Прочистила горло і тихо мовила:

— Ваша фаворитка, вона щось давала вам, Ваша Величносте? Торкалась? Де?

Кілька шалених ударів серця, поки їх погляди зустрілись. Сольн тут же глянула на багряний колір шовкового простирадла, відчуваючи, що її щоки наливаються рум’янцем. Зазирати у вічі правителю — фамільярність, виклик. Вона чула: подібні погляди під час реверансів, використовували жінки, щоб запропонувати себе за коханку. Дуже сміливий жест, який одразу зіпсує репутацію та заклеймує на все життя.

— Фаворитка? — сказав чоловік та закашляв. — Не раджу більше називати ліру Оленну цим словом! — додав сталі у голос й чітко вимовив, попри легку хриплуватість, так, щоб почув і слуга, і декілька лірів, і охоронці.

На цих словах двері якраз відчинились і до покоїв ввійшла придворна лікарка.

«Вирядилась, наче на бал, — подумала Веларія, випрямившись. — Зелена сукня, золоті прикраси у волоссі… От у кого життя виром йде.»

Молода хранителька схилила голову та відступила в сторону, роблячи вигляд, що шукає щось серед запасів ліків. Руки тремтіли, голова йшла обертом, а від димчастої аури найкращої подруги її наставниці хотілось кашляти. Сьогодні до ароматів додався один — розкладання плоті. До думок Сольн прийшли спогади: як вона вперше «познайомилась» з палітрою подібних запахів та їх причиною. Вона добре пам’ятала ту нудоту, і те, як не могла їсти декілька днів. Веларії тоді виповнилось десять років.

— Ваша Величносте, — придворна лікарка наблизилась й плеснула в долоні, драматично зітхнувши, — дарма ви мене не допускаєте, ця хранителька…

Веларія відчула колючий погляд, що пронизував спину. Може десь справді на її спині знайшлась б маленька, свіжа подряпина. Прикрила очі, готуючись до чергової порції багнюки у свою сторону.

— З яких пір, ліро, — перебив її Імператор, — твоя донька стала моєї фавориткою, якщо навіть і ночі зі мною не провела? — процідив він крізь зуби.

Коли Сольн обернулась, то побачила, як Касар сидів на ліжку. Його грізна поза змушувала придворну лікарку запнутись та застигнути в здивуванні, наче комічну статую славнозвісного майстра Табо.

— Ти, Сюанно, забула про свій обов’язок лікування, — підняв він руку в жесті, як жінка відкрила рота, щоб заговорити, — все звалила на плечі хранительки. Смієш заявлятись в мої покої, як на бал! Де форма придворного лікаря? Де чорна стриманість?

Коли він вчергове закашлявся, Веларія здригнулась. Хотіла кинутись йому на допомогу, але сповнений рішучості погляд правителя змусив передумати. Прочистила горло та потупила погляд.

— Леаре! — продовжив Імператор, дивлячись за спину ліри. — Понови розслідування по справі ліри Араль. Здається, смерть принцеси вже точно не співпадіння!

— Ваша Величносте! — заволала, як різана, Сюанна. — Я? Заподіяти шкоду дитині? Та хай грім мене розбере, але ваша дочка…

Касар підняв руку перериваючи тираду.

— Всіх заарештувати й в башту під час слідства, — прохрипів він. — Сам, ліре, порядок знаєш! Всі, окрім хранительки геть!

Веларія не вірила в реальність: Сюанну тепер виводили охоронці. Вона ще виривалась, та до її шиї приставили зброї, змусивши стати слухняною бранкою.

«Донька Імператора померла декілька місяців тому, — згадала темну новину, — а перед тим, її мати при пологах… От воно що! От чому у її аури такий запах… І стовідсотково у цьому замішана Лано!»

— Підійди, хранителько, — наказав чоловік й простягнув долоню, — Оленна торкалась моїх рук.

Дівчина придивилась і помітила декілька червоних цяточок біля великого пальця.

«Значить цього разу вона нанесла отруту на пальці та торкалась його».

— Ваша Величносте, — прочистила горло Веларія, — не хочу вас лякати, але здається вас отруїли.

— Думав: скажеш, що це якась нова хвороба, яку заморські принесли посли до палацу.

Вона допомогла йому лягти, поправила подушки.

— Невже так важко віднайти протиотруту, хранителько?

— Якщо її готував майстер своєї справи, то так, — доторкнулась зап’ястка, міцно зажавши, щоб відчути як б’ється його серце.

— І ти навіть маєш здогадку? — спитав Касар, усміхнувшись. — Хто?

— Моя наставниця, — сказала Веларія і завмерла.

Забула, що рахує його пульс, забула про все. Його наступні слова — її вирок.