Глава 4. Квіти минулого. Перші ростки інтриги

До ранку Його Величність зліг. Рани кровоточили та життя могутнього чоловіка тануло на очах, немов сніг під променями весняного сонця. Вона не спала всю ніч. Провела її біля ліжка Імператора. На ранок у нього піднялась гарячка. Від задушливого запаху ненависті й підлості хотілось волати: він наче просочував кожну ниточку одеж молодої хранительки, і був у кожному предметі до якого вона торкалась.

Покої Імператора Раварри — розкіш. На мармуровій підлозі лежали килими з західних провінцій імперії — виткані руками іменитих майстрів, візерунки їх переплітались з золотими нитками. Декілька столів зсунули разом, щоб їй зручніше працювалось під пильним наглядом охорони, особистого імператорського слуги та іноді придворного лікаря. Остання її ж встигла роздратувати. Заподіяти щось подрузі Лано Веларія не могла. Занадто та розумна, занадто авторитетна, занадто її заслуги перед правителем кидали на дівчину тінь, залишаючи сонця, змушуючи гинути, як рослину кинуту напризволяще у темряву.

Лиш на світанку Касар заснув, поринув у країну снів і Веларія, сиділа біля нього, боячись відвести погляд. Все здавалось, що упустить момент і станеться непоправне.

«Я у пастці, — думала дівчина, — Лано не дарма обрала мене. Чого їй вартувало своїй улюблениці наказати спровокувати бійку й залишити мене єдину з випускниць».

Нахилилась над Імператором, поправляючи шовкове простирадло. Слуга за спиною підкинув дрова до каміна, шаркаючи ногами. Вартові, судячи зі звуку, змінили положення. Лиш Його Величність мирно дрімав. Веларія торкнулась його лоба, помітивши, що її ліки борються з лихоманкою.

«Сама ж Сюанна дала пораду викликати хранительку, — міркувала Сольн, повертаючись до столу з її речами та запасом інгредієнтів, — Лано все підлаштувала, як і приготувала отруту, якою вже не перший тиждень труїли Його Величність. Повільно. Чекали слушної нагоди, і судячи з моєї присутності тут… Він настав! Питання: чи сильніша моя магія за здібності наставниці?»

Їй дозволили відпочити декілька годин у суміжній кімнаті для слуг. Ліжко тверде і скрипуче, але Веларії байдуже. Всього декілька годин вдаваного, тривожного, спокою.

Вона прекрасно розуміла — наставниця прекрасно розрахувала, що саме Сольн звинуватять в смерті Імператора та стратять назагал, навіть коли він виживе і стане калікою — провина її.

«Ті дві курки старі добре знають, як замести сліди. А ще хочуть на весь мій рід кинути тінь… Якщо матір стратили, значить яблуко від яблуні лежало близько. Вони знищать мене, а ще погублять сотні дівчат зі схожими долями».

Тих декілька годин вона спала настільки сильно, що не бачила снів. Заплющила очі й розплющила, коли прийшов імператорський камердинер й недбалим штурханням розбудив.

— Його Величність кличе хранительку, — сповістив грубий голос.

Веларія насилу піднялась й декілька разів поморгала, щоб прийти до тями.

— Я взяв на себе обов’язок підібрати вам свіжу сукню.

Все ж вдаватись до маніпуляцій, щоб винирнути з теплого виру дрімоти не довелось. Здивування зняло сонливість, немов помахом руки. Не встигла дівчина й рота розкрити, як чоловік мовив:

— Вважайте за подарунок. Навіть слуги повинні змінювати одежі кожного дня.

Веларія почервоніла та кивнула. Торкнулась тканини скромного вбрання. Темно-коричневий колір, поодинокі вставки мережива. Та подарована сукня була кращою за її власну. Сольн прикрила очі й тремтячим голосом мовила:

— Скільки вона вартує?

Камердинер помовчав декілька митей, важко зітхнув.

— Ви, хранителько, вилікуйте правителя, от тоді будете перейматись вартістю одеж.

Й не чекаючи,  Терон плеснув у долоні.

— Хутчіше! За дверима — дзеркало, тепла вода, щоб вмитись. Не змушуйте на себе чекати!

Тепер серце билось шалено. Веларія ввійшла до імператорської спальні, вклонилась біля дверей.

— Ваша Величносте!

— Хранителько, — пролунало тихе.

Вона вловила нотку надії на життя й поморщилась від їдкої цікавості. Неподалік ліжка — напроти Касара стояла вродлива жінка. Руді коси спадали каскадом кучерів, прекрасне лице, без єдиної зморшки — заплакане. Темна сукня, біла хусточка, щоб втирати сльози. Веларія застигла від напускної благості та доброти, від задушливого запаху парфумів — невідома наче на себе цілий флакон вилила перед тим, як прийти. Пахнула вона апельсиновим деревом та жасмином, а ще… Сольн почула ледь вловний шлейф хитрощів. Імператор підкликав до себе аристократку й тихо з нею розмовляв. Вона ж підійшла до камердинера й прошепотіла на вухо, заводячи його за колону:

— Хто ця жінка?

— Фаворитка, — насупився він, — точніше кандидатка у фаворитки. Його Величність тільки трояндову брошку їй подарував, а потім захворів.

— А… Ця фаворитка, вона, — Веларія зітхнула, збираючись з думками. — Вона… Вона якось пов’язана з придворною лікаркою?

— Жартуєте? Оленна її дочка!

Сольн глибоко вдихнула. Щось їй здавалось, що нині весь світ крутиться навколо Лано, якоїсь змови та її власного, дорогоцінного, життя.