3.1

Веларія хотіла зірватись знову у шалений галоп — викрасти коня у сільського старости, взяти сина й чкурнути у засвіти, тільки і її бачили та ворони несли на своїх крилах чорні вістки. А ще… Його Величність її віднайшов. Нині Імператор оговтувався від побаченого.

— Віла, — повторював він час від часу, сміючись своїм думкам, немов божевільний.

Дивився й на хлопчика, який схожий на батька, як дві краплі води. Леорен все грався неподалік Його Величності, навіть не підозрюючи — той дивакуватий чоловік є його батьком, правителем могутньої імперії. Касар пив лікувальні еліксири, морщився від болю та спостерігав за стурбованою жінкою: вона метушилась біля печі. Пекла хліб та готувала м’ясо з картоплею в горщиках. Майже не зважала на чоловіка, що не зводив з неї очей.

Темрява повністю затягнула небо, осипавши його зірками. Аромати квітучих дерев наповнювали повітря… То тихий звичний вечір у селі.

«Був би, — думала хранителька, — якби не Касар, що звалився на голову. Ех… Сама його приволокла на своїх руках».

Іноді вона міркувала про те, що сталось б з чоловіком, якби вона полишила його на березі річки неподалік лісу… Можливо й монстри хаосу вийшли по запаху крові зі своїх лігв, пробудившись від денного сную. Тоді… Тоді б на Касара чекала б жорстока й болюча смерть.

«Навіть б отрута, якою змастили лезо зброї не допомогла. Якась нова формула, стримувала крововтрату, занурювала у сон та дарувала повільне забуття».

Веларія ще вловила знайомі відчуття — аромат аури минулого, квіткові нотки…

«Навіть не хочу уявляти хто з хранительок взявся за приготування отрути для нього».

Здоровий глузд підказував — то хтось з учениць Лано. Таких, як вона, вирощених у суворості та побитих долею. Минуле танцювало у її житті, наче знатна дама на балу. Воно змішало все майбутнє і знову зустрілась Веларія з Касаром, і як тоді, десь замішана отрута — справа життя та смерті.

— Леорене, — суворо мовила вона, — пора вечеряти, мий руки й сідай за стіл.

Малий важко зітхнув, збираючи дерев’яні іграшки до скрині, ринувся на вулицю разом з нею до рукомийника. Прийнявся наминати їжу, коли Веларія поставила вечерю.

— Обережніше, — шикнула, — не обпечи язика.

Касару довелось допомогти підійматись — стандартна процедура з кожним пораненим. Хранителька бачила: потрібно змінити бинти, а ще дати нову порцію ліків, змастити краї поранення протиотрутою. Подала овочі та м’ясо з хлібом Його Величності.

— Не вашого рангу їжа, — мовила тихо, щоб син не почув, — оленину чи кабана їстимете у своєму замку, як і усілякі тістечка.

Імператор мовчки прийнявся до вечері. Веларія тільки й відчула димчастий запах образи та важких роздумів. Повернулась до нього спиною, приділяючи увагу власній порції та Леорену, що ледь не вивернув миску на стіл.

«Ні, я б не змогла його покинути, — подумала, коли вкладала сина спати, — він батько моєї дитини, ким би він не був… Якщо доля нас звела знову, то їй це потрібно».

Серце стукало шалено в грудях, коли Веларія наблизилась до чоловіка з теплою водою та чистими бинтами. Запах ліків та трав наповнив хату, змішався з ароматом свіжоспеченого хліба. Касар торкнувся її руки й зазирнув у вічі.

— Моя Веларія, — промовив тихо, обхопивши зап’ясток пальцями, — знову ти рятуєш мене…

Вона відчувала, як до щічок приливає кров. Він — її перший чоловік та й хранителька не була ні з ким близькою. У своїх снах лиш бачила той темний силует, що возвеличувався на троні, як і десятки тіней — небезпеку. Іноді її переслідували запахи вербени та троянд, наче хтось спеціально змушував повертатись у минуле.

— Леорен мій син, — пальці міцніше оповили руку, повертаючи у реальність, — схожий… От що значили ті відмови від вина, від мого кохання… Ти знала!

Хранителька важко зітхнула й потягнулась до тіла, яке раніше належало їй. Нині — не хотіла навіть уявляти яка жінка його торкалась після неї. Ті знання роздавались болем у серці, п’янкою ревністю та злістю.

«Ще ненароком його тут придушу, — подумала Сольн. — Якщо заспіває про велике кохання усього життя».

— Так, — вирвалось з її вуст.

Потупила погляд, ніяково завмираючи. Касар же не цурався підняти руку, попри біль, доторкнутись ніжного підборіддя й змусити її дивитись на нього. Імператор залишається правителем, навіть пораненим, навіть у хаті сільської знахарки.

— Чому? — спитав він тремтячим голосом.

— Ти знаєш. Ти сам винен.

Він зойкнув, коли вона допомогла йому сісти та прийнялась змінювати пов’язку.

За ці роки хранителька багато чим стикалась, але ніколи не думала, що їй доведеться роз’ясняти свою втечу. Жила у хижині й такого горя не знала, не думала — він її віднайде.

Веларія Сольн навіть не передбачала такий поворот долі й працювала над лікуванням у незручній мовчанці. Касар тільки від болю шипів та більше нічого не питав.