Глава 3. Теперішнє. Пробудження

— А що то за дядько такий лихий навіть коли спить? — крізь сон почув Касар.

Відлуння голосів Його Величність прекрасно розумів, от тільки не міг відкрити очі. Приходив до тями, пробуджувався після важкого сну.

— Відійди, кому кажу, — прошепотів жіночий голос з докором. — Ще людину розбудиш, так хворим лежить вже другий день, геть на вулицю.

Імператор Раварри не знав скільки часу він продрімав. Чув крізь сон дитячий сміх, стукіт дерева та кроки.

— Йой, який у знахарки красивий чоловік лежить… — невідома, судячи зі звуку, плеснула в долоні. — То хто він їй?

— Не знаю, Рано. Тихіше, ще розбудиш хворого, Віла тобі потім влаштує чорний день і білу ніч.

— Такий красунчик й весь в бинтах, — знову сплеск й розпачливе зойкання.

Касар відкрив очі й глянув на жінок: дві селянки у простих сукнях стояли неподалік. Одна вище іншої, коси їх у хустинках. Перша — тонка, як тростина, вдивлялась в чоловіка уважно, не ховаючи цікавості та захоплення. Друга ж міцна тілом, люто зиркала на подругу.

— Де я? — промимрив він й поморщився від болю.

Тіло нестерпно нило, а десь біля лопаток запекло вогнем. Вузьке скрипуче ліжко, дерев’яні стіни та малесеньке вікно — його прихисток. Тут пахло духмяними травами, випічкою та молоком. Крізь прочинені двері проникали дитячі радощі.

«Шум життя, — подумав чоловік та озирнувся, — ох, збіднів імператорський палац… Змінився на хижину».

— Йой!

Він підвівся на ліктях, скривившись від болю. Одна з жінок випустила глиняний глечик з рук.

— Рано, та що ж ти така незграбна! Ще весь посуд у домі знахарки перебий! Мерщій прибирати, господиня скоро прийде!

Не встиг чоловік прийти до тями від скрипучих докорів, як невідома вхопила його за плечі.

— Куди вставати, голубе? Тобі лежати й лежати… Болячка на пів спини, ще й запалилась важко. От лягай на бік й відпочивай!

— Де я?

— У хатині сільської знахарки, — відповіла чорноока, — тебе бідного ледь приволокла й так над тобою клопотала, наче над ліром якимось!

— Угу, — буркнула та, котру називали Раною, прибираючи глиняні черепки, — з Амарою вона ледь не погиркалась, мені за двері виставила, коли по молоко прийшла. Вручила глечик й сказала: «Шуруй! Не заважай».

Його Величність попросив води, на що його одразу напоїли. З чужих рук він хіба пив коли зовсім дитиною по світі ходив. Нині ж великого воїна присоромили дві селянки.

— Віла казала відвар йому зробити, — задумалась друга, а потім підійшла до величезного столу з великою кількістю скляночок і баночок. — Цю, — показала на пучок сушених трав, — чи цю… От вже памороки прибило, не пам’ятаю.

Згадавши Веларію, він ледь не вскочив з ліжка, коли рука селянки потягнулась до двох видів цілющих трав. Зашипів від болю й поморщився.

— Не треба мені ніяких відварів, — процідив крізь зуби, — прийде ваша знахарка й хай ладнається…

«Від підступу ледь вижив, а от турботи двох щирих душею жінок ще загнусь скоріше, аніж черговий змовник віднайде».

Діти загомоніли ще дужче на подвір’ї. Касар почув чітке «Мамо!». Йому навіть здалось, що він відчув тупцювання маленьких ніжок по землі. Туман спогадів знову окутав отрутою думки. Селянки не послухали, стояли у другому кінці кімнати й все гадали про лікувальні трави: яку ж обрати?

— Як ви тут?

Від ніжного голосу, серце Імператора забилось швидше.

Він здався йому знайомим.

Коли ж у стрункій фігурці він впізнав, зібраних у косу темних косах й блакитних, як небо, очах він впізнав її… Касар втратив дар мови й на декілька митей забув про поранення.