2.1

Палац гігантом височів над містом. Іноді здавалось, що височезні башти його торкаються небес. Так і траплялось туманними ранками, коли біла пелена вкривала світ покривалом. Веларія бачила крізь вікно карети сірі мури, потім — сад з рідкісними квітами. Сюди хотіли потрапити стільки дівчат, простих, тих, хто народжені у сім’ї лірів… Коли до Маріан приходили знатні відвідувачки, учениці завжди підслуховували їх плітки й розносили по кімнатах, немов гарячі пиріжки: то в моді новий колір, то фаворитка Його Величності привселюдно дала ляпаса якійсь лірі, що розізлила її, то нова коханка герцога втікала крізь тернисті кущі шипшини й троянди, бо чоловік виявися не таким, яким його зазвичай малюють для люду. Тепер Веларія немов би стала частиною старого саду, що за роки свого існування бачив стільки людських драм та трагедій. Зелені кущі немов вітали її, а дерева шелестіли листям переговорюючись про хранительку. Квіти запахли яскравіше, маскуючи ауру красивого відчаю, злості та агресії, що не встигли розвіятись після нічного дощу.

«Вочевидь, хтось зранку тут серйозно побився, — подумала дівчина, прикриваючи очі, — серйозно поранився? Саме тому Імператор викликає хранительку? Лікар не може справитись з важкими ранами?»

Слуга мовчав, вивчаючи Веларію, немов статую. Їй аж незручно стало й вона відвернулась знов до вікна, вдивляючись в розвішані по периметру герби — переливи чорного, попелясто-сріблястого, зеленого. Був ще один колір — золотий і уособлював він корону та владущу династію, вінчающи щит. Останній поділений на дві частини — чорну та срібну, посередині них зелений дуб з могутніми гілками, як символ вічного життя імперії та сили, а с самого низу герба — вітки лаврового дерева та чортополоху — звитяга та нескореність. Магічних істот, що буцім-то охороняли честь великої держави не малювали. Їх останній раз бачили кількасот років тому, коли ще хаос не опустився на землю та не створив монстрів.

— Його Величність наказав поспішати, — пробуркотів слуга, коли карета зупинилась і коні зафиркали.

Тут же відкрив він двері й допоміг Веларії вибратись. Потягнув за собою, уникаючи поглядів лірів та їх перешіптувань. Для неї слуга невідомий, він навіть імені не сказав, хоч по його лівреї зрозуміло — то хтось з наближених до Імператора. Серце дівчини билось шалено й шум води з фонтану переріс у шум у вухах. Холодок магії пройшовся тілом — так зажди траплялось, коли вона нервувала.

От двері величного палацу, розкішні мармурові коридори, портрети, килими з золотими орнаментами, вази з далеких провінцій імперії з накладеними закляттями укріпленнями й голоси слуг, що бігали туди-сюди, прибираючи величну трону залу.

— Скоріше, — підганяв провідник, — часу плентатись коридорами немає…

Тому й він повів прямо по величезній залі, чорній доріжці, що вела до трону — омріяному багатьма шляху. Двері, двері й ще двері, малесенькі коридори, десятки вартових… Отак б вона описала те, що запам’ятала. Зап’ястя від дотику наставниці все ще пекло, забираючи на себе частину уваги.

— Хранительки зазвичай навчені манерам, — промовив чоловік зупинившись та очікуючи кивка, — нагадую: за непослух Імператора та неповагу покарання — двадцять ударів палками по спині.

Веларії вартувало зусиль, щоб не закотити очі, а просто схилити голову покірно. Короткий стук, глуха команда ввійти.

— Ваша Величносте, — провідник склонився додолу, — я привів хранительку.

Медовий голос, улесливі інтонації…. Стільки вдаваного, що дівчина насупилась, червоніючи й була рада реверансу. Підіймати погляд дозволялось після наказу правителя. Короткий жест і слуга торкнувся її ліктя. Веларія випрямилась і перше, що побачила — різнокольорові вітражі вікон, величезний стіл, де сидів чорноволосий чоловік. Розшитий золотом дублет, біла сорочка, червоний плащ висів неподалік на спинці стільчика. Карі очі вивчали її з цікавістю.

— Підійди, хранителько, — Його Величність зігнув пальці, підзиваючи до себе, — а ти, Тероне, прикрий двері.

Гіркий присмак Веларія відчула на язиці й ледь стрималась, щоб не скритись. То рідкість, щоб аромати аури переходили у смак і показник особливо яскравих емоцій… Ненависті.

«Хтось палко його терпіти не може, настільки, що навіть магічні амулети це не можуть прикрити».

Запах ладану — магії, ледь вловний. Правитель Раварри пах хворобою, кров’ю, п’янким напоєм та апельсинами. Саме так відчула Сольн чоловіка, ще вловила ледь-ледь помітний аромат моря.

— Хранителько, — мовив тихо Касар, — лікування мого придворного лікаря не допомагає зцілити хворобу.

Веларія кивнула, зосередившись.

— Певно, ти, видатна учениця, якщо твоя наставниця послала тебе замість себе, — Його Величність хмикнув й переплів пальці у пірамідку. — Вилікуєш — служитимеш при дворі, нашкодиш — доля твоя вогонь та кат.

Погроза пролетіла повз. Сольн зосередилась на незвичному ароматі — солодкуватому… Такий Веларія зустрічала у теплицях.

«Ні, ні й ще раз, ні, — благала небо подумки, — тільки не отрута, тільки не з рук Лано».

— Мене турбують рани, — сказав Касар піднявшись та підійшовши, — вони заживають болісно, і тільки, як затягнуться — з’являються нові. Так вже декілька тижнів. Лікарі розводять руками, ніби й еліксири п’ю й мазями користуюсь, та мені все гірше…

Вочевидь небо не почуло її.