Глава 2. Квіти минулого. Перші ростки

День важкий. Через сутички на кордонах імперії всіх учениць розподілили до лікарень на допомогу медикам. Веларія залишилась єдиною, кого наставниця Лано не хотіла від себе відпускати, адже дівчина не впоралась ще з вчорашнім покаранням — прибиранням у величезній лабораторії.

Все почалось з невинної суперечки, а переросло в бійку з улюбленицею Маріан. Веларія ж завжди залишалась в тіні попри таланти. Страчена матір та бабуся через свій дар не додавали любові до неї для інших хранительок. Час від часу Веларії здавалось: над нею хтось повісив табличку з надписом «Дитина звинуваченої за темні ритуали та страченої. Проклята». Чийсь злий жарт псував життя, коли у наставниці видавався поганий настрій, траплялась якась біда, винною ставала Веларія. Іноді її докоряли стратою родичок, іноді насміхались. Лиш зрідка у долі сироти приходили сонячні дні, чисті, як небо без хмар. І що б там не казали інші хранительки, учениці, Сольн впевнена — її матінка та бабуся ніколи б не стали займатись забороненими видами ремесла, не торкнулись б хаосу.

«А може то просто заздрість таланту вже давно спочилих людей?» — думала іноді Сольн, намагаючись розібратись у всіх вивертах долі.

Сім років тому вона стала вихованкою Маріан Лано. Вирок близьких застав її зненацька, як і осиротіння. Єдиний з родичів, хто залишився у Веларії — брат матері, та від роду Сольн той відхрестився, зрікся сім’ї й взяв для себе зовсім інше ім’я. Іноді, зоряними вечорами, дівчина сиділа на краю підвіконня й все гадала, як би склалась її доля, був би чоловік поряд з матір’ю та сестрою? Той, хто б міг захистити їх від вироку, стримати катів та настояти на розслідуванні… Вона прекрасно відала: рідненькі ні в чому невинні. Вони лиш рятували людей, лікували їх магією та силами, але, як завжди десь знайшовся зрадник — людина з темною душею та серцем і довжелезним язиком без кісток.

Веларія знову задумалась минулим, натираючи чисті склянки для інгредієнтів до блиску, навіть не помітила, як до лабораторії ввійшла Маріан. Підскочила, зойкнувши й ледь не зронила скло. Прикрила очі й важко зітхнула.

— Збирайся, — суворо мовила наставниця, — приведеш себе до ладу, на тебе чекають.

Дівчина поклала ганчірку на стіл та поставила склянку поряд з іншими.

— Куди? Хто? — вимовила, прочистивши горло.

Наодинці працювати — насолода. Веларія знала, що полишить дім наставниці лиш тоді, коли зможе сплатити борг за своє утримання та навчання. Інші ж учениці здебільшого знатного роду або ті, хто зміг переконати Маріан своїм талантом. Сольн світле майбутнє не світило. Хранительки мали особливе положення серед людей через свою магію та просто так їх ніхто не чіпав. Рідкісні здібності, у кожної свій унікальний дар — таємниця, котру маєш розвинути та використати у майбутньому. Повноцінним магом хранительці не стати, але можна додавати її крупиці до цілющих еліксирів.

— Поїдеш до палацу, — Маріан вхопила бідолашну за руку та міцно стиснула холодні пальці, змусивши Веларію застогнати від неочікуваного болю. — Слухай уважно!

Декілька митей й зап’ястя обпекло хвилею магії. Сольн ледь стримала сльози, бажаючи, щоб задушливий запах поту й молока назавжди приліпився до наставниці. Очевидно — вони не любили одна одну й лиш чекали слушної нагоди, щоб розійтись. Всього залишився місяць ненависті, а далі… Далі важка робота, щоб віддати борги жінці, котра перетворила її життя на нестерпні будні, від яких неможливо навіть у світ фантазій втекти. Просто не вистачить часу чи втома візьме своє.

— Так, покровителько, — покірно простогнала Веларія та потупивши погляд, закусила губу.

Нападати їй на Маріан — злочин. Ніхто! Ніхто не мав права замахнутись на життя хранительки. Влада мала право вмішуватись тільки у випадках темної ворожби, а на решту вчинків закривались очі. Тому Сольн, як і інші учениці, змушувала себе підпорядковуватися бестії з темними очиськами та золотим волоссям, а перед сном мріяти, щоб ту роздерли звірі хаосу.

— Ти поїдеш до імператорського палацу, — скомандувала жінка, зазираючи в вічі Веларії, — і зробиш все, щоб не зганьбити мене, зрозуміла?

Маріан потягнула її на себе і відійшла. Веларія ледь втрималась, щоб не впасти від несподіванки.

— Нині ти єдина з досвідчених, — прошелестів хриплуватий голос, — я малих залишити на тебе не зможу. Збирайся! Хутко! Не змушуй лірів* чекати!

Й Веларія, стримавши злість та образу побігла до кімнат під гучне плескання долонь наставниці.

— Кікімора, — пробубніла, прикривши за собою двері й на мить привалившись спиною до стіни. — Падложерка…

— Хутко-хутко, — доносився звук з коридору.

Маріан наближалась. Все одно з лабораторії до кімнат учениць всього лиш декілька сходинок та коридор з холом. Сольн віднайшла найкращу сукню, в якій зустрічала свято весни та й прийнялась приводити себе до ладу. Як завжди не забула за декілька капельок еліксиру спокою — щоб не дратуватися ще більш чи не зомліти у палаці Його Величності.

---

*Лір, ліра, —  шанобливе звертання до аристократії без вживання титулу, що використовується і простими людьми, і самим вельможами у повсякденному житті.