1.1

— Наша знахарка надовго йде до лісу по трави? — спитала Амара, витираючи руки об білосніжний фартух.

— Не знаю, — задумалась Веларія. — Потрібно віднайти корені імарсу та зібрати медових квітів для замовлення. Ти ж приглянеш за дітьми?

Судідка кивнула та зітхнула. Їх поєднувало спільне горе, важка доля, а ще стежинка між їхніми будинками. Жили вони поруч, допомагали одна одній. От тільки жінка не здогадувалась ні про справжнє ім’я Веларії, ні про те, хто поряд з нею оселився.

«Дізнався б люд сільський, що то не проста знахарка, ту стару б відьму на руках носили, а не проклинали… Я ж стільки горя можу їм принести, якщо когось принесе до села та мене впізнають…»

— Куди ж дінусь, — мовила Амара, поправивши прядку каштанового волосся, що вибилось з-під хустини. — Нагодую й вкладу, якщо затримаєшся, Віло?

Веларія кивнула та підхопила сумку з необхідними інструментами, не забула про флягу з водою. Наостанок взяла шкіряні рукавиці й направилась по дорозі з села до річки, а там рукою сягнути до лісу. Дикі звірі та монстри хаосу днем не зашкодять, хіба що в їх лігво зайдеш. Хранителька вдихнула повітря й поморщилась: ніжний запах троянд та диму вирував у повітрі, змусивши на мить зупинитись.

Спогади блискавкою майнули у думках: високі стіни розкішного замку, дорогоцінні прикраси, шовкові сукні та служниці… Все це у неї було раніше, а зараз… Зараз вона ледь встигала перепочивати після важкої роботи та знахарської справи. Хранительку з себе Веларія не видавала, як не бралась за труднощі лікарства — не робила операцій, могла тільки рану зашити або допомогти повитусі прийняти пологи. Ні капельки магії не використала з запасу сил, хіба лиш коли малий Леорен захворів. Для решти людей вона проста жінка, чий чоловік не повернувся зі служби Імперії. Приховувала себе, власну суть та минуле, від якого втікала, як звір від лісової пожежі.

Ночами Веларія згадувала Касара — чоловіка, що тоді викрав її серце, чию дитину вона виносила і нині ростила, ховаючи від всіх інтриг, з якими стикнулась сама, перебуваючи у столичному замку. Вона знала: він шукає її, а ще, судячи з пліток аристократок, не міг знайти собі нову фаворитку.

Веларія здогадувалась про істину причину — магію. Та завжди по-особливому хранительок з їх чоловіками пов’язує, сама ж Веларія теж не змогла нове кохання знайти — все не до чоловіків їй. То хтось на селі захворів, то Леорен бешкетує, то вже треба готувати ліки, поратись біля будинку та дивитись за теплицею, що дісталась від колишньої знахарки — старої відьми.

«Так буде краще, — вирішила про себе вона, згадуючи про минуле фаворитки. — Краще триматись осторонь, просинатись спокійно… Краще самій стати сильною, щоб виховати сина все ж хай буде простою дитиною, аніж помре від підступу ворогів».

Аромат троянди та диму — задушливий. Від нього нудило. Веларія дихала важко й через магію зовсім не відчувала свіжого повітря. Голова йшла обертом. Все змішалось: й чітка аура відчаю й горя, життя, що втікає, й чиясь отрута — підступ, що розносився околицею кислим запахом зради. До таких речей Веларія завжди чутлива через власне горе. Вона ще досі прокидалась по ночах у холодному поті, бо наснився жах про страчену матір та бабусю.

Втім, як то б не було, серце хранительки забилось шалено й вона прискорила темп. Передчувала: хтось потребує допомоги. Не забула й взяти до рук кинджал та склянку з пахучою рідиною, що повинна б відлякати дикого звіра, якщо такий трапиться на шляху. Декілька сюрпризів сховала у рукавичці, на випадок, якщо трапиться небезпечна людина на шляху. Не вперше їй доводилось захищати себе, тому хранителька знала які інгредієнти потрібно поєднати у склянці, щоб чоловік, що зазіхнув на жіночу честь ще довго оговтувався. Вона перебрала дві скляні сфери: червона була слабшою за дією, чорна ж могла вбити.

От вузенька стежка, швидкі кроки, висока трава біля річки, спів хліборобів та перелив сонячного проміння у воді річки. Веларія йшла на запах й окрім нього ні про що думати не могла.

Колись наставниця їй мовила: «От у кожної з нас є свої здібності й рано чи пізно ті доведуть нас до божевілля».

Чи зійшла з розуму вона достеменно не знала. Але бачила перед собою витоптану траву, сліди від копит. Морозець пройшовся по шкірі, коли побачила тіло, що лежало зовсім неподалік під деревом.

Веларія дозволила собі вилаятись. Запах крові приманить тварюку з лісу, ту, що просто так не відженеш. Зазвичай монстри хаосу хранительок обходять стороною, але якщо почують кров… Той п’янкий аромат для голодної тваринної свідомості — вважай себе мертвим. Він був пораненим, Веларія чула той нестерпний запах, й здивувалась, коли намацала його пульс, а коли розвернула чоловіка на себе, вдивляючись в його обличчя — ледь не втратила свідомість.

Знайомі до болю, до краху всього живого на світі зморшки на лобі, гладко вибриті щоки, темні коси. Карі очі закриті, обличчя бліде від крововтрати. Вона спершу не тямила того, хто перед нею.

Касар де Равейро.

Стільки й радості, й переляку в одному лиш імені... Веларія тікала від минулого, от тільки воно наздогнало. Серце розривалось від важкого вибору — врятувати чи покинути?

----

Вітаю на сторінках нової історії! Не забувайте забирати книгу до бібліотеки, підписуватись на автора та тиснути на вподобайку. Також нагадую про свій телеграм-канал:"Анна Несторова. Лабіринти історій" -  https://t.me/anhistorylab.