КОРОНА ТІНЕЙ І ВОГНЮ

РОЗДІЛ 3: 

                                                                 ЗУСТРІЧ ДОЛІ

 Ейра не могла заснути. Кожного разу, коли вона заплющувала очі, перед нею постали образи з видіння в антикварному магазині. 

 Палаючі міста, дракони, чорний лицар...

 О п'ятій ранку вона здалася і пішла на кухню поставити каву. З вікна відкривався вид на Центральний парк, і в перед світанком світлі дерева виглядали таємничо і прекрасно.

 Раптом їй захотілося погуляти.

 Це було дивно - зазвичай вона уникала парку, особливо рано вранці. Але щось кликало її туди, така ж сила, що змусила торкнутися скриньки в магазині.

 Ейра швидко одяглася в джинси, светр і кросівки, взяла куртку і вийшла з дому.

 Центральний парк о п'ятій тридцять ранку був майже порожній. Кілька рано вранці, що бігають, кілька людей з собаками, але в основному тиша і спокій. Ейра йшла алеями, не знаючи, куди йде, але відчуваючи, що наближається до чогось важливого.

 І тут вона його побачила.

 Він сидів на лавці біля озера, дивлячись на воду, що відбивала перші промені сонця. Навіть сидячи, він виглядав високим і сильним. Чорне волосся було дещо растрепаним, наче він весь час проводив руками, а профіль його обличчя здавався вирізьбленим з мармуру.

 Це був він. Чоловік з її снів.

Ейра зупинилася як вкопана. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути по всьому парку. Це неможливо. Люди не зустрічають у реальному житті тих, кого бачать у снах.

 Але тут він повернув голову і подивився прямо на неї.

 Очі кольору зимової бурі. Такі ж, як у снах.

Він встав з лавки і повільно пішов до неї, і кожен його крок був граціозним, наче хода великого хижака. Ейра мала б утекти. Кожен інстинкт кричав їй, щоб вона біжила. Але вона не могла рушити з місця, зачарована його присутністю.

-"Селена," - тихо сказав він, зупиняючись в кроці від неї.

-"Я... я не Селена," - прошепотіла вона. - -"Мене звати Ейра."

 Він посміхнувся, і від цієї посмішки у неї перехопило дихання. Вона була і прекрасною, і небезпечною одночасно.

-"Звичайно. Вибач. Ти нагадуєш мені когось, кого я колись знав." Він простягнув їй руку. -"Я Каель."

 Ейра глянула на його руку, потім знову в очі. У глибині її свідомості щось підказувало, що якщо вона торкнеться його, все зміниться назавжди.

 Але щось сильніше за страх змусило її простягнути руку у відповідь.

 Коли їхня шкіра торкнулася, світ вибухнув золотистим світлом.

 Не буквально - нікого навколо не було, щоб побачити, як повітря між ними заіскрилося магією. Але Ейра відчула це всім тілом - удар енергії, що прокотився від її пальців до самого серця, розпалившись там теплим вогнем.

 Каель стиснув її руку міцніше, і в його очах вона побачила здивування і щось інше - впізнання.

-"Це ти," - прошепотів він. - "Нарешті."

-"Що?" - Ейра спробувала відсмикнути руку, але він не відпускав. Дивно, що це не лякало її. Його дотик був теплим і... безпечним.

 - "Я не розумію."

-"Звичайно, не розумієш. Ще ні." 

 Каель нарешті відпустив її руку, але не відійшов. 

- "Скажи мені, Ейро - а так це правильно? - чи трапляються з тобою незвичайні речі?"

 Як він міг знати? 

-"Що ти маєш на увазі?"

-"Предмети, що самі рухаються. Лампочки, що перегорають, коли ти сердишся. Сни про минуле, яке не твоє." 

 З кожним словом очі Ейри ставали все ширшими.

 - "І жар всередині, особливо вночі, наче щось пробуджується в тобі."

-"Звідки ти знаєш це?" - прошепотіла вона.

 Каель відступив на крок, і раптом його постава стала менш дружньою, більш... королевською. Владною.

 -"Тому що я чекав на тебе тисячу років."

 Ейра засміялася, але сміх прозвучав істерично. 

 -"Тисячу років? Тобі на вигляд років тридцять."

 -"Зовнішність обманлива." Каель простягнув руку до неї ладонею вгору.

 - "Дозволь мені показати тобі правду."

 -"Яку правду?"

 -"Хто ти насправді. Звідки беруться твої сили. І чому ми зустрілися."

 Ейра дивилася на його руку. Кожна клітинка її тіла кричала, що це божевілля. Але щось глибше, щось первісне і могутнє, підказувало, що це її доля.

 -"А якщо я не хочу знати?"

 -"Тоді ти так і залишишся половиною себе. -Твої сили зростатимуть, але ти ніколи не зможеш контролювати їх. Рано чи пізно вони знищать тебе зсередини."

 Страх пробіг по її хребту. 

 -"Це загроза?"

 -"Ні." Голос Каеля став м'якшим.

 - "Це попередження. Магія без розуміння і контролю - це вогонь, що пожирає свого носія."

 Ейра дивилася на нього довгими хвилинами. У його очах була правда - болюча, складна, але правда. І хоча розум кричав їй тікати, серце знало інше.

 Вона взяла його за руку.

На цей раз спалах світла був м'якшим, але триваліщим. Коли він згас, світ навколо них змінився.

 Центральний парк зник. Натомість вони стояли в величезному тронному залі з високими вікнами, через які світило якесь чужерідне сонце. Мармурові колони підпирали склепінчаста стеля, а на стінах висіли портрети людей в золотих коронах.

 -"Де ми?" - прошепотіла Ейра.

 -"У твоїх спогадах," - відповів Каель.

 - "Це Імператорський палац Дракарис. Твій дім."

 -"Мій дім знаходиться на Манхеттені..."

 -"Ні." Каель підвів її до найбільшого портрета - жінки з золотистим волоссям і зеленими очима, в якій Ейра з жахом впізнала саму себе. 

 - "Це Селена Драконоборка, остання імператриця Дракарис. Твоє попереднє втілення."

 Ейра витріщилася на портрет. Подібність була неймовірною - не просто схожість, а повна ідентичність.