Корона тіней

Глава 13

Та, що йде сама

Ліра йшла без дороги.

Тінь стелилась під її ногами, як жива річка. Вона більше не носила корону на голові — тримала її в руках, загорнуту в темну тканину.

Світ був холодний без людей.

Вітер питав її, хто вона.
Небо не відповідало.

У горах вона побачила старий храм — зруйнований, порослий мохом.

Всередині — дзеркало.

Вона подивилась у нього і не впізнала себе.

Очі були чорніші за ніч.

— Я ще людина? — прошепотіла вона.

Тінь на підлозі здригнулась.

І з дзеркала вийшов силует.

— Ні, — сказав голос. — Ти — межа.

Перед нею стояла жінка з такими ж очима.

— Ти… моя мати?

— Я була твоєю матір’ю, — сказала тінь. — Поки не стала короною.

Ліра впала на коліна.

— Чому ти залишила мене?

— Бо якби я лишилась… ти б не жила. Світ забрав би нас обох.

— Корона — це ти?

— Частина мене. Частина кожної королеви тіні.

Ліра відчула, як холод проходить крізь груди.

— Вона з’їдає мене.

— Бо ти не приймаєш її.

— Я не хочу бути темрявою.

— Ти не темрява, — сказала мати. — Ти рівновага.

Вона простягнула руку.

— Знищ корону — і тінь вийде з берегів.
— Одягни її — і станеш мною.
— Третій шлях — розбити межу між світлом і тінню.

— Це можливо?

— Це знищить старий світ.

Ліра заплющила очі.

— Тоді хай він впаде.

Подобається

#1848 в Фентезі
#5437 в Любовні романи
#1350 в Любовне фентезі

Відредаговано: 31.01.2026