Розділ  55

  Весілля призначили на 29 липня 1567 року.

  Марії хотілося одружитися якнайшвидше, але граф Морей відмовляв її. Казав, що занадто поспішне весілля здасться людям непристойним. Мовляв, молоді поспішають, бо хочуть прикрити гріх. Але таке пояснення не задовольнило Марію. Тоді граф Морей придумав іншу причину: для того, щоб влаштувати воїстину королівське весілля, про яке пам’ятатимуть роками, потрібен час.

  Марія погодилась. Так, для того, щоб замовити у Франції весільну сукню для неї та вбрання для Дарнлі, потрібен час!

  А тут ще й неприємності з Англії! Правду кажуть, що з Англії до Шотландії завжди йдуть лише неприємності та пихаті англійські лорди, що, взагалі, одне й те ж саме. Так ось. Єлизавета Англійська за ці кілька місяців завалила Марію листами, в яких умовляла її не одружуватися з Дарнлі.

  «Якщо королева Шотландії одружиться з графом Лестером, то я зроблю її законною спадкоємицею англійської корони, так, якби вона була мені рідної донькою», – у відчаї писала Єлизавета. А може, то був не відчай, а хитрість?

  Граф Морей, якому Марія показала кілька листів, схопився за голову і сказав:

  - Найкраще, що ви можете зробити, це погодитись на пропозицію Єлизавети. Так ви будете не самозванкою, а законною, в очах англійців, спадкоємицею.

  - Нізащо! – обурено вигукнула Марія. – Я народилася в короні. Мені не потрібно продаватися. Я ніколи не вийду заміж за чоловіка, якого не кохаю і який не кохає мене.

  - Але ж задля блага держави... – заїкнувся Морей, але Марія не дозволила йому договорити.

  Після цього вона вже не показувала йому листи Єлизавети. Вона посміхалася, читаючи ті листи, і кидала їх у палаючий камін. А потім власноруч писала відповіді.

  Відповіді Марії були насмішкуватими. Вона дякувала Єлизаветі за співчуття, хвалилася своїм щастям і бажала Єлизаветі неможливого – одружитися з кохання. А Єлизаветі тим часом вже виповнився тридцять один рік. Шлюб з державного інтересу лякав її. Шлюб з кохання став би її політичним кінцем. Королева Англії заздрила своїй шотландській родичці.

  Помста Єлизавети була не гідної королеви, яку пізніше назвали великою. Коли Маргарита Дуглас, звернулася до неї за дозволом на поїздку в Единбург, на весілля сина, Єлизавета не тільки відмовила матері. Вона посадила жінку, яка, до речі, була двоюрідною сестрою Єлизавети, у Тауер.

  Отримавши новини про ув’язнення матері, юний лорд Дарнлі відразу побіг скаржитися королеві Марії. Марія обійняла хлопця і притулила його біляву голову до своїх грудей.

  - Єлизавета вчинила занадто жорстоко, – промовила вона. – У неї зовсім немає материнських почуттів. Що не дивно, якшо пригадати історію її матері. Не хвилюйтеся, мій коханий. Я доможуся, щоб вона випустила вашу матінку. Вона для мене – як рідна.

  Генрі Дарнлі вдячно мугикнув. І Марія розчулено поцілувала його. Вони могли цілуватися годинами, забувши про все на світі. Від поцілунків Марія умлівала. Їй здавалося, що її серце розірветься від ніжності та пристрасті. Скоріше б день весілля!

***

  І ось нарешті настало двадцять дев’яте липня.

  Марія прокинулась о четвертій ранку. Було ще темно. Марія звеліла розчахнути вікно. В обличчя вдарило вологою. Марія спочатку понурилась, бо хотіла щоб її день був сонячним та теплим, але відразу ж вигукнула:

  - Ніякий дощ не стане мені на перешкоді!

  Вірні фрейліни, чотири Марії – Мері Бітон, Мері Сетон, Мері Флемінг і Мері Лівінгстон – принесли весільну сукну.

  Сукня була білою. Кольору жалоби, який носить королева по королю Франції. Зазвичай наречені вдягали найрозкішніші сукні, в залежності від своїх можливостей: щедро гаптовані золотом або сріблом, рожеві, небесно-блакитні, шафранні, кольору ранкової зорі, барвисто-квітчасті, будь-які, але не білі. Бо білий – то колір послушниць, черниць Домініканського ордену, або дівчат, які йдуть до першого причастя. Ну, і як усім відомо – французських повдовілих королев, яких так і називають: «білі королеви».

  Фрейліни розчесали їй довге каштанове волосся і вклали у вишукану зачіску. Старанно набілили обличчя і залишили мазки ніжно-рожевих рум’ян на щоках.

  - Ви прекрасні, Ваша величносте! – захоплено примовляли вони.

  Під умілими руками молодих жінок Марія перетворювалася на витвір мистецтва.

  Потім сумісними зусиллями на неї вдягли сукню.

  Спочатку – цупкий корсет поверх тонкої батистової сорочки. Туга шнурівка – якраз під сукню з вузькою талією. Фрейліни обмірювали талію королеви долонями, щоб визначити, до якого розміру слід затягувати корсет. Потім – прив’язали до пояса складну конструкцію з обручів різного розміру, звану іспанським словом «вердугадо». Поверх вердугадо лягла нижня спідниця з цупкого білого шовку. І, нарешті, сукня по частинах. Спочатку важка атласна спідниця, яка переливалася у світлі свічок. Потім – корсаж, до якого стрічками та гачками приєднали спідницю. Марія простягла руки, і фрейліни надягнули на них широкі рукави з прорізами. Рукави теж прив’язали до корсажа і заходилися витягувати крізь прорізи тонку сорочку. Це була мода аристократів – показувати, що твій нижній одяг не менш розкішний, ніж верхній. Потім шию Марії охопив широкий мереживний комірець, накрохмалений так, що стояв навколо обличчя, як млинове жорно. І останні штрихи: у вуха – важкі діамантові сережки, на пальці – персні, на шию – золотий ланцюжок, усипаний рубінами та рідкісними чорними діамантами, на талію – довгий пояс з переплетених низок перлин. І напідкінець – довге біле покривало, яке огортало королеву, наче туман над ранковою річкою.