Розділ 53

  Марія любила полювання. То була її стихія: летіти між деревами за диким звіром, підставляти обличчя холодному вітру, продиратися крізь хащі, відчувати, як пахне опале листя і кров пораненої тварини.

  Але зараз до звичайних переживань додалося ще одне – закоханність. Марія закохалася в юного Генрі Дарнлі з іншої гілки роду Стюартів. Полювання, влаштоване на честь англійського посольства, вона подумки присвятила йому.

  Полювали на благородного оленя. Ще звечора загонщики вистежили звіра і були готові погнати його на мисливців. Чекали лише на наказ королеви.

  Мисливці зібралися на галявині. Стояла щемливо-прекрасна осінь. Дерева розфарбувалися у всі відтінки жовтого та багряного. Небо було яскраво синє, а повітря таке прозоре, що між кронами дерев було видно вершини далеких гір, а між гілками – тремтячу павутину з краплями роси і павуком, який чатував на мух.

  На галявині зібралися дами та кавалери, вбрані так пістряво, що були схожі на квітник. І серед них – королева Марія Стюарт, вбрана в розкішну чорну оксамитову сукню. Як вишукана чорна троянда серед простих різнобарвних квіток. Вона трималася на коні з гордовитою грацією. Чоловіки милувалися нею, жінки заздрили, а вона пишалася собою: красою, молодістю та королівським титулом.

  Перед самим полюванням гостям подали підігрітий вересовий ель. Цей старовинний напій колись варили монахи у гірських монастирях, щоб набратися сил для багатогодинних переходів по непривітній північній місцевості. А тепер він служив для того, щоб наповнити мисливців енергією, необхідною для багатогодинного скакання за звіром.

  Марія Стюарт, з келихом елю в руці, походжала між дамами і кавалерами. Привітно усміхалася кожному, хоча багатьох навіть не знала. Граф Морей невідступно ходив за королевою і шепотів їй у вухо імена дворян, до яких вона зверталася з привітанням.

  Генрі Дарнлі вона впізнала без нагадування. Запитала, чарівно усміхаючись:   

  - Лорде Дарнлі, вам подобається у Шотландії? Адже це – земля ваших предків.

  Генрі Дарнлі, вихований при англійському дворі, чемно відповів:

- Ваша величносте! Не хочу образити вас, але шотландські дворяни – грубі та неотесані. Їм слід було б повчитися у у англійців. Або ще краще – у французів.

Марія аж розквітла:

  - Ах! Я теж так думаю! Мені б хотілося, щоб мій двір у Единбурзі став таким вишуканим, як двір королів Франції.

  - Ваша величність – найпрекрасніше, що є в Шотландії, – це ви! – вигукнув Дарнлі.

І серце Марії солодко розтануло.

  - Під час полювання тримайтеся недалеко від мене, – порадила вона. – Мені було б цікаво порозмовляти з вами про те, як налагоджене життя при англійському дворі.

- Слухаюсь, Ваша величносте, – вклонився Генрі Дарнлі.

  Марія ще трохи походила між гостей, перекидаючись з ними люб’язними словами. Але, нарешті, звуком рога оголосили про те, що звір сполоханий. І головний ловчий розпоряджався про те, на яке місце стануть ті чи інші мисливці.

  Звісно, найкраще місце – біля водопою – випало королеві Марії. Вона сіла на білу кобилу, блискуча шерсть якої гарно контрастувала з чорним оксамитом її сукні, і заявила:

  - Передайте мій арбалет лорду Дарнлі. Сьогодні він буде моїм напарником.

Слово королеви – закон.

  Удвох із Дарнлі Марія залишилася на галявині біля водопою. У місці, де збігалися докупи кілька стежин, витоптаних спраглими тваринами. Кілька ловців сховалося у кущах поблизу. А галасливе товариство поїхало далі – займати призначені їм місця. Їхні барвисті силуети ще деякий час виднілися крізь рідке золотаве листя, але скоро зникли між деревами.

  Юнак допоміг Марії злізти з коня. Вона зісковзнула прямо в його обійми. На якусь мить він притримав її. Дарнлі обхопив Марію за стегна, які відчувалися крізь сукню. Її руки опиралися об його плечі.  Вона дивилася на нього зверху: очі блищать, оксамитовий капелюшок кокетливо насунутий на одну брову. Дарнлі не міг не помітити, що перед ним – молода вродлива жінка. І він подобається цій жінці!

  Від хвилювання у Дарнлі тремтіли руки. Він не знав як поводитися з закоханою королевою. Так, він мав досвід. Але його коханками досі були служниці та прості міщанки. З ними можна не розводити церемоній. 

- Ви допоможете мені зарядити арбалет? – вії Марії тремтіли, як крильця метеликів. – Я просто слабка жінка і потребую сильних чоловічих рук для захисту.

  - Звісно, – кивнув Дарнлі.

  Він навіть зрадів, що можна зайняти руки звичною чоловічою роботою і таким чином приховати тремтіння. Він притиснув ногою арбалет до землі і, напружуючи руки, натягнув тятиву. Потім передав арбалет Марії:

  - Тримайте, Ваша величносте.

  - Стрілу! – наказала вона тоном досвіченого солдата.

  Дарнлі вклав стрілу у жолоб. Марія умілим рухом приклала арбалет до щоки. А потім схаменулася і жалібно озирнулася на Дарнлі. Промовила:

  - Навчіть мене правильно цілитися.

  Дарнлі притулився до неї зі спини і обхопив її руки своїми.