Розділ  52

  Англійське посольство, з затримками та зволіканнями, нарешті дісталося до Единбурга. Його очолив лорд Роберт Дадлі, про якого подейкували, ніби він – коханець королеви Єлизавети. Офіційно посольство мало налагодити стосунки між двома королевами. А неофіційно – лорд Дадлі прибув на смотрини. Єлизавета пропонувала свого «милого Робіна», як вона кликала Дадлі, у чоловіки.

  Марія Стюарт кілька разів сказала, що їй огидно підбирати чоловіків після Єлизавети. Але в душі вона бажала подивитися на чоловіка, який завоював серце її суперниці, оцінити його і спробувати переманити на свій бік.

  У великій залі було повно народу. Придворні дами та кавалери, вдягнені у найкращі вбрання, щоб не осоромитись перед більш багатими англійцями, скупчилися біля стін, з обох боків від проходу. Англійське посольство – десять розкішно вдягнених чоловіків з сережками у вухах і широчезними комірцями, на яких їхні голови лежали, ніби на тарілках, – трималося окремо.

  - Марія, королева Шотландії, Франції та Англії! – оголосив герольд.

  Марія, у білій сукні, щедро гаптованій сріблом та прикрашеній перлами, увійшла у залу. Вона ступала легко та граційно, краєм ока спостерігаючи, як реагують англійці на титул. А тих аж скорчило!

  Пройшла, ледве торкаючись червоної доріжки білими черевичками, і сіла на трон на узвишші. На стіні над троном висів портрет батька, короля Якова V. Це придавало Марії сили та впевненості.

  Джеймс Стюарт, граф Морей, брат Марії підступив до узвишшя. Простягнув їй згорток, на якому великими літерами була виведена тронна промова. Прошепотів, повернаючи до неї обличчя:

  - Я буду тут.

Його слова означали підтримку. Але також – контроль.

  Марія урочисто прочитала промову. Це було звернення до королеви Єлизавети, як до улюбленої сестри. 

  Тим часом англійську делегацію підвели до трону.

  Марія повернула згорток з промовою Морею і озирнула чоловіків, які схилилися перед нею в глибокому поклоні. Розкішні пір’їни, які прикрашали капелюхи,  майже торкалися підлоги.

  «Хто з них коханець Єлизавети? – подумала Марія. – Мабуть ось цей, чорнявий. У нього найпишніший одяг і перстень з величезним рубіном на правій руці. Хай підведе голову. Я хочу побачити його обличчя...»

  Чорнявий дворянин підвів голову і подивився прямо у вічі Марії. В його погляді не було страху перед коронованою особою. Він грайливо посміхнувся, як чоловік, який знає, що подобається жінкам.   

  - Лорд Роберт Дадлі, граф Лестер, – оголосив герольд.

І Роберт Дадлі передав королеві Марії листа від своєї повелительки.

  Так, це був він. Марія вгадала. І він був справжнім красенем! Вродливе смагляве обличчя, карі очі, рівний ніс, хвилясте волосся, маленька чорна борідка, яка губилася у мереживних складках комірця. Сережка з великою грушовидною перлиною погойдувалася у правому вусі. Марія з сумом відзначила про себе його красу.

  Морей зашепотів їй на вухо:

  - Обережно. Не забувайте, що він не просто підданий Єлизавети. Він щиро  відданий їй.

  І вчасно. Бо вона ледве не підпала під чоловічі чари лорда Дадлі, який поблискував зубами, пускав бісиків примруженими очами, і взагалі – блищав, як остролист на Різдво.

  Дадлі передав королеві скриньку з коштовностями, які Єлизавета надіслала у подарунок. Поверх коштовностей лежав лист, власноручно написаний королевою Англії. Марія розгорнула його і наспіх пробігла поглядом по каліграфічних рядках. Потім знову поклала лист у скриньку і запитливо подивилася на посольство.

  Десять чоловіків. Молоді та не дуже.  Пишно вбрані і скромні. Але чіпкий жіночий погляд виловив одного...

  Дадлі представляв королеві посланців. Марія ввічливо кивала кожному, але залишалася байдужою. І ось перед нею постав він. Високий, вищий за Марію. Вона рідко зустрічала таких високих чоловіків. А обличчям – справжній ангел! Наче тільки що зійшов з картин італійських майстрів. Золоте волосся, коротко підстрижене, злегка кучерявилось над лобом. Очі... О, вони були великі, ясно-блакитні, з ледь помітними золотавими іскрами навколо зіниць. Рожеві щоки, гарно вигнуті губи, до яких хотілося припасти з поцілунком. У грудях все сколихнулося. І з глибин душі здійнялася ще не оформлена думка: «Це він!»  

 - Генрі Стюарт, лорд Дарнлі, – представив красеня Роберт Дадлі.

  - Наш далекий родич, – пояснив граф Морей. – Він з іншої гілки Стюартів, так званих Стюартів з Дарнлі. А його батько – четвертий граф Леннокс.

  Марія кивнула. Вона розумілася на генеалогії. Крім того, вона знала, що мати вродливого юнака, Маргарет Дуглас, була її тітонькою, зведеною сестрою її батька. Тобто, янголоподібний красень був її двоюрідним братом. Але яке це мало значення?!

  - Вітаю, лорде Дарнлі, – вона простягнула юнаку руку, затягнуту в білу шовкову рукавичку.

  Він поцілував руку королеви, а вона, що з дитинства звикла до витримки, несподівано почервоніла. З жалем вона опустила руку. Бо прекрасний лорд Дарнлі мав відійти, щоб на його місце став наступний член делегації.

  Королеві представили ще кількох лордів, яких вона привітала з чемною королівською усмішкою. Але їхні імена не залишилися в пам’яті Марії. Бо вона постійно повторювала про себе: «Генрі Стюарт, лорд Дарнлі».