Розділ  51

  Життя у замку поволі налагоджувалося.

  Вдень лорд Джеймс об’їжджав свої володіння. Уважним поглядом вишукував недоліки і віддавав накази. У нього з’явилися власні солдати, яким він щедро платив і частенько влаштовував для них пиятики у святковій залі замку Ермітаж. Зала була прикрашена гербами, старовинною зброєю та знаменами, які були розвішані по стінах. Вино та пиво щедро лилося з бочок, а їжу вони здобували собі самі – на полюванні у сусідньому лісі, який темно-зеленою смугою розтягнувся на горизонті. Лорд Босвелл ніколи не забував похвалити солдатів і підійняти келих за їхнє здоров’я. А вони у відповідь любили свого полководця і готові були піти за нього на смерть.

  Сусіди вважали солдатів Босвелла справжніми розбишаками. А їх з кожним місяцем ставало все більше. Ще трохи – і він матиме цілу армію.

  Леді Джейн теж захопилася облаштуванням замку. Вона наказала, щоб привезли пристойні меблі та посуд з інших володінь і мріяла про те, який парк вона б насадила б, якби мала достатньо грошей. Майже, як у Фонтенбло або Амбуазі. Але грошей не було.

  Одного разу Джейн звернулася до Босвелла з питанням про гроші. Він різко відповів:

  - Грошей нема. Але скоро будуть. Обіцяю вам.

І вийшов з кімнати, де вони знаходились, щоб уникнути подальшої розмови.

  Між лордом і леді Босвелл склалися дивні стосунки. Вона уникала його вночі. Його обійми, пестощі, поцілунки були їй неприємні. Але вона не могла противитися. Просто заплющувала очі, зціплювала зуби і мовчки підкорялася. Натомість Босвелл уникав її вдень. Після усього, що сталося, йому було соромно дивитися їй у вічі. Хоча він ніколи не признався у цьому. Він, голова дому Гепбернів, четвертий граф Босвелл, соромиться того, що повинен брати силою власну дружину, з якою він вінчався перед Богом.  

  Нестача грошей тривожила також і Босвелла. Хоча королева Марія Стюарт виплатила його борги, він вже встиг наробити нових.

  Але замок нагадав Босвеллу про його колишнє захоплення алхімією. Ермітаж колись давно, років триста тому, належав лицарю Ніколасу де Соулісу, нормандцю за походженням. Мабуть, він і дав замку таку дивну французську назву. Неглибока річечка, яка протікала поруч, теж звалася Ермітаж. Той лицар Ніколас, кості якого давно згнили, теж був чорнокнижником.

   У підземеллі збереглася велика кімната, де покійний володар замку займався чорною наукою. Босвелл неймовірно зрадів, коли вперше вступив у неї. На старому столі, погризеному пацюками, стояли горщики та склянки, які припали товстим шаром пилу. Босвелл понюхав одну таку склянку. Вона була наполовину прозорою і наполовину червоною. Червона рідина, яка колись зберігалася у склянці, випарувалася років триста тому, а колір залишився. Босвелл сподівався, що й запах теж залишився, але від склянки тхнуло застарілою цвіллю.

  Потім він довго витирав пальцями пилюку з корінців великих старовинних книг, які щільно стояли на полиці. Вигинав голову, щоб прочитати назви книг. І зрадів, коли знайшов серед книг ту, яку шукав роками: трактат метра Ніколя Фламеля.

  Наче у лихоманці Босвелл вихопив ту книгу. Присів за брудний стіл і почав читати, не зважаючи на те, що мережані манжети вкрилися плямами. Він читав до самого вечора, не відриваючись.

  У трактаті він знайшов той самий рецепт, який вичитав з іншої книги. Про півнів, які повинні були відкладати яйця. Босвелл замислився. Він вже два роки тягав за собою клітку з товстими, відгодованими півнями, а вони ніяк не бажали розмножуватись.

  Наступного дня він вийшов подивитися на півнів. Дангліш тримав їх на задньому дворі, поруч зі свинями та коровами, яких розводили на шотландському високогір’ї – низькорослими та кудлатими. Добре відгодовані та набундючені півні сиділи за ґратами і стріпували м’ясистими рожевими гребінцями. Босвелл, засунувши великі пальці рук за шкіряний ремінь, розглядав їх з превеликою досадою. А півні дивилися на нього маленькими круглими очицями, в яких відбивався увесь скотний двір у мініатюрі.

  - Може, вони хворі? – запитав нарешті лорд Босвелл, обертаючись до Дангліша. – Як можна провести у клітці цілих два роки і не захотіти скочити на курку?

  - Якби мене постійно годували і не змушували бігати, то я б теж не поворухнувся. Лежав би собі і не дивився б на жінок, від яких одні біди, – хмикнув Дангліш.

  - Ці півні нікуди не годяться! – в серцях вигукнув Босвелл. – Купи нових, але й цих не викидай, – додав він,

  - Що з ними робити? – запитав Дангліш.

  - Нічого. Годувати, як і раніше. Хай живуть. Може, вони якраз готові відкласти яйця!

  Надія ще жевріла. Ну не може ж помилятися Ніколя Фламель, найвеличніший алхімік усіх часів!!!

  А через кілька днів трапилось непередбачуване. Босвелл знову начитався алхімічних трактатів і прийшов подивитися на півнів. Але птахів не було у клітці. Дерев’яні дверцята були відчинені настіж. Босвелл стиснув кулаки і накинувся на слуг, які годували тварин. 

  - Де мої півні?! Що ви з ними зробили?!

  - Міледі звеліла випустити їх до курей, – подала голос пташниця – дебела жінка років сорока. – Щоб не сиділи без діла, а топтали...

Босвелл заревів і кинувся до курей.

  Півні, дійсно, були там. Вони гордовито походжали по двору, дзьобали зерно і бігали за курками. Не дуже швидко. Все ж таки, довге сидіння у клітці давалося взнаки. Босвелл вилаявся і побіг у замок.